ЖИВА ПАМ`ЯТЬ. На конкурс «Хато моя, біла хато»

Було село, а в тім селі…
В село, додому, йду полями.
І що ж тепер туди несу,
Де нікому сказати «Мамо!»,
Де ні з ким розділить сльозу?
Де чулась мова колоскова —
Там мертва зона залягла,
І навіть пісня колискова
Бомжує, вигнана з села.

Дмитро Іванов, лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка

Затоплений край

Було село, а в тім селі… Життя тоді в ньому вирувало, бо під час вечірнього відпочинку в сільбуді й біля його ґанку по дві-три сотні хлопців і дівчат бувало. Важко, дуже важко робили, але усміхненими й веселими ходили. Були запальні танці під гармошку й радіолу. Так було до тих пір, поки над селом не замахнулась державницько-соціалістично-комуністична сокира, яка всередині 60-их років минулого століття безжалісно й під корінь знищувала в’язи та осокори, крислаті верби та невеличкі садочки, що росли біля приземистих, накритих кулями житньої соломи чи осокою, очеретом, осель селян, котрі гнули спини й набивали мозолі за палички-трудодні на колгоспних роботах. Саме тоді тодішні можновладці витурювали з насиджених місць моїх батьків, батьків моїх друзів, дідусів і бабусь, у кого були, усіх, хто мешкав, бо, за їхніми словами, село і луки, що простяглися аж до самісінького Дніпра, має затопити великою водою Київське водосховище.
Болісно було, ой, як болісно залишати рідне село, красиве озеро, могилочки рідних, близьких серцю людей!.. Болісно від тієї затії комуно-радянської системи й сьогодні. Бо ж нема вже давно нашого незабутнього села Сивки (це в Чернігівському районі), багато, дуже багато передчасно відійшло за межу вічності його мешканців. То все, в основному, від стресів і серцевих нападів.
Варто лише ось про цей випадок розповісти, аби мати уявлення про те, чому наші батьки, діди так рано залишили нас.

Спогад

…Ми стояли на причепуреному кладовищі в смт Михайло-Коцюбинське, де поховані наші батьки, багато родичів і земляків, згадували їх теплим добрим словом, згадували рідне село, яке також давно вимерло, бо вже он скільки літ і зим минуло, як воно зникло з цих карт, і, звичайно ж, рідні й милі серцю свої хати. Нема села, немає і наших там осель. Лише фундамент та фрагменти надпису залишилися від пам’ятника загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні, що стояв колись біля самісінького приміщення сільради.
Ось тоді моя рідненька сестричка Оля (нині її прізвище Хонько) й розповіла нам, двом Грицькам, мені та Григорію Пантелійовичу Навозенку, який хоч уже й на пенсії, але працює ще, як і багато попередніх років, фельдшером на «швидкій допомозі» в М.-Коцюбинській райлікарні, про те, як його мати, а наша тітка, Галя своїм тілом захищала свою садибу, свою землю, свій хліб.
— Вона, — крізь сльози говорила Оля, — долілиць упала на своєму клаптику городу, де росло і вже наливалося зерном колосся житечка, розпростерла, мов лебідка, натруджені мозолясті руки і як підстрелена птаха, ридаючи на весь голос, що пронизував до кісток, кричала: «Ні, не дам, не дам, гаспиди безбожні, хліб орати! Боже праведний наш, зглянься і заступися!..» Бачив, як у Гриші на сумних очах з’явилися сльози, тремтів голос у сестрички, боляче стало на серці і в мене.
— І Бог, мабуть, почув її благання, — витерши зволожені очі, продовжувала розповідати Оля, — бо той механізатор, якого начальство спорядило дизелем переорювати городи тих, хто не хотів виселятися, побачивши жіночку, котра грудьми, як солдат на війні, захищала свою рідну землю, зблід, перехрестився і вивів із борозни гусеничну техніку.

Без пічної черені …

…Нема дорогих серцю людей, нема рідного села, нема, звичайно ж, там і рідної хати, в якій народився, в якій любив полежати на теплій черені печі, де сушилося зерно жита чи проса, де на долівці біля печі босими ногами м’яв коноплі, де на прядці сукав цівки, а матуся на кроснах ткала домашнє полотно нам усім на штани та сорочки, рушники, торбинки для нас, школяриків і пастушків. Але пам’ять про них живе в моєму серці, в усіх нас, ще живих. І житиме доти, поки житиме ненька Україна.

Вічно сумуючий за батьками і рідною хатою —
Григорій ПОТАПЕНКО,
член Національної спілки журналістів України,
с. Тупичів Городнянського району

На знімку: ось у таких оселях колись у Сивках перед примусовим виселенням жили вдови — моя тітка Федора (батькова рідна сестра) і тітка Степанида (дружина батькового брата Івана, який поліг смертю хоробрих, захищаючи Вітчизну від ворогів у роки війни). Фото з домашнього архіву, 1961 рік. Напис зі зворотного боку на знімку: «Дорогий брате! Нехай ці фотографії нагадають тобі про мене».