Жінка сапає картоплю

Картопляне поле. На ньому жінка. Сапає.
Сонце застрягло в розкоші теплого дня.
Спинився час – спеленали його трелі зябликів.
Літо крутиться навколо картоплячої долі.

Від посадки до кроплення, від кроплення до цвітіння, від цвітіння до всихання і викопування.
Жінка сапає сапкою. Вони з сапкою – як сестри, в однакових тріщинках і зморшках.
Біла хустка. Рум’янець на старому обличчі від спеки і праці. Ситцевий халат.
Поруч темна прохолодна хата, в якій – телевізор, полиці, повні сірих і жовтих книг, на фоні їх стоять фотографії онуків.

Фотки застаріли, онуки чотири роки уже не бачені. Бабусин рай спорожнів.
Немає кого кликати до обіду, немає кого добуджувати вранці, кому ввечері мити в тазику забігані ноженята. Трелі, розкіш літа, вишні й молода картопля – втратили безповоротно подорослішалих адресатів.
Поле йде до горизонту, мірно хитається мільйонолистим візерунком.
Звідси і до неба, здається нескінченним.
Особливо зараз, коли праця тільки починається.

***
Раптом з того кінця городу, з іншого схилу долинає страшний гул. Численні вибухи злилися у єдину страшну ноту, що змітає людський слух. Пил і дим роблять пірует, вогняний стовп жене їх спочатку вниз, а потім – вгору, скрушуючи синь неба.
Звук змінює свій тон на ще більш високий. До вибухів домішується виття голодних валькірій. Вогняний стовп всередині себе губить червоне і просяює білим, за межею здатності сітківки живого ока. Кінець вогняного стовпу грає, як гадючий язик – чи то нюхаючи повітря щосекундно, чи то видаючи тисячі ієрогліфів, драконячих лап.
Пил уже не танцює звивисто, а стрімко ріже чорну землю.
Акуляче тіло різко рушає з місця – чиясь рука відпускає гігантську стрілу понад картопляне поле. Стріла, гострячи своє жало об синій зеніт, розганяється зябликовими небесами. Щедро лишає за собою, мов пасми відьминого волосся, кучері чорнявого диму.
Єство стріли стає швидкістю без зайвих домішок.
Верхній плавник і жало націлені туди, звідки прийшло сонце.

***
Жінка, з натугою розправивши згорблену спину, одною рукою спирається на сапку, а другою прикриває очі від сонця і дивиться вслід. Нерухомо дивиться, поки стріла не перетворюється на чорну точку.
Вітер розвіює димні кучері ракети – над гаями, над городами і хатками.
Жінка повертається до сапання.

Ігор ЛУЦЕНКО