Запах дороги і війни

Вечір після натрудженого,і сповненого доріг дня. Артерія, що пульсує від фронту, впирається у Дніпро. 10 хвилин гуляю темним середмістям: неон від вивісок падає на брови дівчат, вітер летить над хвилями їх волосся. Вечір ніжний, тепло тендітне і несміливе, сьогоднішня весна – сестра оксамитової осені: сонце без спеки, вечір без холоду.

Вертаюсь до машини, і раптом бачу, яка вона страшна і потворна для цього загалом дуже витонченого міста. Вона тут – прибулець із далеких світів, посічений осколками і кулями, вікна багатократно вибиті вибухами, іржа з її ран – патьоками.

Що буде з цими позашляховиками і пікапами, коли закінчиться війна? Цей безцінний зараз скарб через деякий час стане зайвим. Такі машини приберуть з доріг. І будуть мати абсолютну рацію, і це буде законно на 100 відсотків, і підтримано усіма. Некрасивим, екологічно брудним машинам не місце на загальній дорозі, у витонченому місті.
Таке майбутнє.

***
Під сьогоднішнім сонцем я, здається, готовий воювати ще тисячу років. Писати про це, утім, все важче. Побоююсь здаватися надто сумним, хоча я не є сумним. Побоююсь казати про радощі, щоб не здатися божевільним.

З теплом моя машина розквітла запахами літа, чи то спогадами Харків-Лисичанськ-Бахмут. Ніби пилок тих полів і лісів набився у її пори, і як тільки холод відійшов, знову все в салоні дихає вільними просторами. Де я б ніколи не побував, якби не війна. Але війна бере свою данину: пусто в машині, я один мчу цими полями спогадів.

Ігор ЛУЦЕНКО