Замість фронтового щоденника
Рік тому я записував щоденник. Часу в Лисичанську вистачало, щоб воювати, думати, аналізувати та писати. Цього ж року я навіть не помітив коли скінчилося літо. Хочеться підсумувати пройдений шлях, поки на це маю час. Адресовано всім тим, хто зараз воює на економічному фронті, волонтерам, а найбільше - друзям з минулого життя.
1. На 10 році війни ми так і не навчилися волонтерити результативно. Волонтери й досі привозять нам булочки, кабачки та біс зна що ще. Нащо ви це робите? Для галочки? Для відчуття власного внеску? Для авторитету перед бабусями в селі чи чого ще? Нащо ви привозите в підрозділ 10 спальних матрасів? Мені окрему вантажівку купити, щоб ваші матраси возити? Чому не придбати 3 розкладних ліжка, які ми зможемо забрати з собою? Нащо ви так бездарно витрачаєте кошти?
Словом, є вже багато гарних прикладів. Наймозковитіші бригади мають власні фонди, туди збирають кошти, витрачають на власний розсуд і лише звітують про це у соцмережах. Ми пішли тим же шляхом, хоча масштаб значно менший. Запрошую на @257sabatr в інстаграмі. Будьте хорошими волонтерами, беріть приклад з кращих, допомагайте закривати потреби точково.
2. Друзі, чоловіки. Друзі з минулого життя. Ви не перестали бути друзями для мене, але реальність моя дещо змінилася. Я втомився слухати про ваші економічні фронти, про те, що ви не народилися воювати і стріляти не вмієте, про те, що ви і так волонтерите/донатите/виробляєте дрони для ЗСУ. Нащо ви мені це говорите? Вас зʼїдає совість і ви наперед виправдовуєтеся? Запамʼятайте одну істину. Навіть якщо ви - дівчина, влаштувалися в компанію з виробництва дронів і обʼєктивно приносите значну користь для спільної перемоги, то ви все одно не тут зі мною. Різниця проста. Ви цивільні, ви продовжуєте будувати життя, працювати, здобувати навички, записувати нові пункти у своє CV. Я та такі, як я - тепер військові. Який би я тут не був успішний, це нічого не значить після закінчення війни. З досвідом війни мене візьмуть може начальником охорони в АТБ. Я свій час життя подарував країні. Сподіваюся, лише час, а не здоровʼя чи життя. Я виконав обовʼязок. Моє цивільне життя завмерло і не рухається. Ваше життя продовжується, навіть якщо воно геть не легке.
Тому ваші спроби говорити мені про ваш внесок у перемогу викликають у моїй голові лише ERROR 404. Розумію, що не всі можуть чи мусять воювати. Я дякую за ваші донати, дрони та все інше. Безмежно дякую. Щиро. Але це не дає вам права ставити себе в один ряд з заряджаючим гармати, який на днях втратив руку на позиції. Ви не військові, ви не тут, ви не з нами, точка.
Нікого не засуджую, нікого не змушую (хоча дуже хотів би у більшості випадків). Прошу просто зрозуміти. Перестаньте ототожнювати своє цивільне життя з нашим життям. Це різні світи.
Один друг просто написав «дякую, що живі». Дякую, друже, що ти є. Не можу передати відчуття, коли хтось просто подякував. До сліз. Так рідко хтось щиро просто дякує, що я й забув нащо ми всі воюємо. Наступний абзац не про тебе, друже.
Більшість друзів з минулого життя стали друзями з позначкою «але». Четверть нашої батареї - люди віком 50+. Хтось погано бачить, хтось не має сил бігти під обстрілом, хтось має хвору спину. Я з великою повагою ставлюся до цих людей у батареї, але ці люди втомилися і заслуговують більш легкої служби. Вони досвідчені і виконують всю роботу, незважаючи на свою втому, але часом мені критично невистачає молодих, прудких, гострозорих та кмітливих чоловіків для нормальної організації роботи підрозділу. Друзі, ви де? На економічному фронті воюєте? Не вмієте стріляти? Доповідаю: за понад рік моєї війни я не стріляв зі стрілецької зброї жодного разу. Я артилерист. Відкрию вам секрет. Якшо ви вмієте лагодити авто, то у вас є величезні шанси потрапити на відповідну посаду у тиловий підрозділ. Просто треба прийти до тцк та нормально поспілкуватися. Якшо подзвонити у частину і спитати, чи є у них такі посади і чи дадуть вам відношення, то ви маєте 90% шанс потрапити у військо на «своє» місце. Армія - то не тільки люди з автоматами. У нашому дивізіоні є навіть начальник лазні польової. Тож друзі, ви залишаєтеся моїми друзями. Лиш позначка «але» додалася. Я просто не зможу викинути з голови заряджаючого, який втратив руку. Він просто не міг бігти. Здоровʼя не дозволяло бігти. Я надто багато бачив, щоб просто викинути все це з голови і спокійно з вами колись купатися на пляжі. Ви назавжди для мене стали тими, хто не зрозуміє.
Дякую всім тим, з ким мене звела війна. Ви - неймовірні люди. Війна то дивна штука, вона обʼєднує людей, які в цивільному житті навіть говорити одне з одним не стали би. Пишаюся тим, що служу з вами та знаю вас. Контужений водій встигнув довезти пораненого за 30 км по вбитій дорозі на вбитій буханці. Коли я його зустрів, він не міг стояти на ногах. Досі не надто розумію, як він доїхав. І таких тут багато. Бувають дні, коли я не можу повірити, що люди так можуть.
Можуть.
А хтось в Чернігові тікає в іншу сторону, коли бачить мою піксельну Навару. Часом здається, що деякі чоловіки мають властивість ставати невидимими. Не розумію, куди можна так швидко зникати. До речі, Навара продовжує служити. Дякую всім тим, хто рік тому допоміг її придбати. Неймовірне авто.
3. Перестаньте розказувати моїм батькам про свої погляди на війну, про вашу втому чи ще щось. Коли приїду до батьківської хати, запрошую всіх бажаючих розповісти мені в очі «що таке справжній 0», «хто почав війну та коли вона (не)закінчиться», «як ви втомилися» тощо.
Текст написаний переважно про мене та від мого імені, але впевнений, що стосується він багатьох військових.
Дякую всім, хто дочитав. Пробачте за кострубатий текст, нема часу та сил його вичитувати та виправляти помилки.
За чудну бороду теж пробачте, росте як заманеться, скотина
Олександр КОСТЮЧОК
1. На 10 році війни ми так і не навчилися волонтерити результативно. Волонтери й досі привозять нам булочки, кабачки та біс зна що ще. Нащо ви це робите? Для галочки? Для відчуття власного внеску? Для авторитету перед бабусями в селі чи чого ще? Нащо ви привозите в підрозділ 10 спальних матрасів? Мені окрему вантажівку купити, щоб ваші матраси возити? Чому не придбати 3 розкладних ліжка, які ми зможемо забрати з собою? Нащо ви так бездарно витрачаєте кошти?
Словом, є вже багато гарних прикладів. Наймозковитіші бригади мають власні фонди, туди збирають кошти, витрачають на власний розсуд і лише звітують про це у соцмережах. Ми пішли тим же шляхом, хоча масштаб значно менший. Запрошую на @257sabatr в інстаграмі. Будьте хорошими волонтерами, беріть приклад з кращих, допомагайте закривати потреби точково.
2. Друзі, чоловіки. Друзі з минулого життя. Ви не перестали бути друзями для мене, але реальність моя дещо змінилася. Я втомився слухати про ваші економічні фронти, про те, що ви не народилися воювати і стріляти не вмієте, про те, що ви і так волонтерите/донатите/виробляєте дрони для ЗСУ. Нащо ви мені це говорите? Вас зʼїдає совість і ви наперед виправдовуєтеся? Запамʼятайте одну істину. Навіть якщо ви - дівчина, влаштувалися в компанію з виробництва дронів і обʼєктивно приносите значну користь для спільної перемоги, то ви все одно не тут зі мною. Різниця проста. Ви цивільні, ви продовжуєте будувати життя, працювати, здобувати навички, записувати нові пункти у своє CV. Я та такі, як я - тепер військові. Який би я тут не був успішний, це нічого не значить після закінчення війни. З досвідом війни мене візьмуть може начальником охорони в АТБ. Я свій час життя подарував країні. Сподіваюся, лише час, а не здоровʼя чи життя. Я виконав обовʼязок. Моє цивільне життя завмерло і не рухається. Ваше життя продовжується, навіть якщо воно геть не легке.
Тому ваші спроби говорити мені про ваш внесок у перемогу викликають у моїй голові лише ERROR 404. Розумію, що не всі можуть чи мусять воювати. Я дякую за ваші донати, дрони та все інше. Безмежно дякую. Щиро. Але це не дає вам права ставити себе в один ряд з заряджаючим гармати, який на днях втратив руку на позиції. Ви не військові, ви не тут, ви не з нами, точка.
Нікого не засуджую, нікого не змушую (хоча дуже хотів би у більшості випадків). Прошу просто зрозуміти. Перестаньте ототожнювати своє цивільне життя з нашим життям. Це різні світи.
Один друг просто написав «дякую, що живі». Дякую, друже, що ти є. Не можу передати відчуття, коли хтось просто подякував. До сліз. Так рідко хтось щиро просто дякує, що я й забув нащо ми всі воюємо. Наступний абзац не про тебе, друже.
Більшість друзів з минулого життя стали друзями з позначкою «але». Четверть нашої батареї - люди віком 50+. Хтось погано бачить, хтось не має сил бігти під обстрілом, хтось має хвору спину. Я з великою повагою ставлюся до цих людей у батареї, але ці люди втомилися і заслуговують більш легкої служби. Вони досвідчені і виконують всю роботу, незважаючи на свою втому, але часом мені критично невистачає молодих, прудких, гострозорих та кмітливих чоловіків для нормальної організації роботи підрозділу. Друзі, ви де? На економічному фронті воюєте? Не вмієте стріляти? Доповідаю: за понад рік моєї війни я не стріляв зі стрілецької зброї жодного разу. Я артилерист. Відкрию вам секрет. Якшо ви вмієте лагодити авто, то у вас є величезні шанси потрапити на відповідну посаду у тиловий підрозділ. Просто треба прийти до тцк та нормально поспілкуватися. Якшо подзвонити у частину і спитати, чи є у них такі посади і чи дадуть вам відношення, то ви маєте 90% шанс потрапити у військо на «своє» місце. Армія - то не тільки люди з автоматами. У нашому дивізіоні є навіть начальник лазні польової. Тож друзі, ви залишаєтеся моїми друзями. Лиш позначка «але» додалася. Я просто не зможу викинути з голови заряджаючого, який втратив руку. Він просто не міг бігти. Здоровʼя не дозволяло бігти. Я надто багато бачив, щоб просто викинути все це з голови і спокійно з вами колись купатися на пляжі. Ви назавжди для мене стали тими, хто не зрозуміє.
Дякую всім тим, з ким мене звела війна. Ви - неймовірні люди. Війна то дивна штука, вона обʼєднує людей, які в цивільному житті навіть говорити одне з одним не стали би. Пишаюся тим, що служу з вами та знаю вас. Контужений водій встигнув довезти пораненого за 30 км по вбитій дорозі на вбитій буханці. Коли я його зустрів, він не міг стояти на ногах. Досі не надто розумію, як він доїхав. І таких тут багато. Бувають дні, коли я не можу повірити, що люди так можуть.
Можуть.
А хтось в Чернігові тікає в іншу сторону, коли бачить мою піксельну Навару. Часом здається, що деякі чоловіки мають властивість ставати невидимими. Не розумію, куди можна так швидко зникати. До речі, Навара продовжує служити. Дякую всім тим, хто рік тому допоміг її придбати. Неймовірне авто.
3. Перестаньте розказувати моїм батькам про свої погляди на війну, про вашу втому чи ще щось. Коли приїду до батьківської хати, запрошую всіх бажаючих розповісти мені в очі «що таке справжній 0», «хто почав війну та коли вона (не)закінчиться», «як ви втомилися» тощо.
Текст написаний переважно про мене та від мого імені, але впевнений, що стосується він багатьох військових.
Дякую всім, хто дочитав. Пробачте за кострубатий текст, нема часу та сил його вичитувати та виправляти помилки.
За чудну бороду теж пробачте, росте як заманеться, скотина
Олександр КОСТЮЧОК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |