Забуті перемоги (тріумфальна весна 1918)
Підручник історії України 10-го класу авторства В. Власова і С. Кульчицького, виданий у 2018 році. На сторінці 59 – гарна карта першої війни радянської Росії з УНР. Невеличкі чорні стрілочки вказують напрям просування більшовиків. І більш приємні для ока сірі могутні – навіть не стрілки, стрілища! – легко й невимушено відкидають червоних зайд туди, звідки прийшли. Хто ж це так надавав «непереможній» і «незламній» Червоній армії? Легенда карти стверджує, що це «наступ німецьких та австро-угорських військ». А пунктиром позначено «граничну межу просування військ Центральних держав у травні 1918 р.».
Чекайте, а як же Армія УНР? Та не бачать її автори підручника, йдуть по звичній схемі попередників. Красномовний заголовок четвертого пункту 9-го параграфу: «Як відбувався вступ німецько-австрійських військ в Україну». І далі: «На київському напрямі наступ вели 23 німецькі дивізії, на одеському – 10 австро-угорських. Разом із німецькими військами рухалися нечисленні збройні сили Центральної Ради». Нашим школярам втовкмачують в голови, що наступ вели лише війська Центральних держав, і десь там поблизу крутилися якісь «нечисленні» українські загони. Для «повного щастя» залишається назвати запрошених Центральною Радою союзників окупантами, а Леніна та його банди – захисниками трудового люду. І в чому тоді велич успішного оборонного бою під Крутами чи інших подвигів українських воїнів?
Між тим весна 1918-го – період швидкого відродження і тріумфальних успіхів української армії. Бої під Бахмачем і Крутами зламали хребет більшовицькому бліцкригу. Наступ на Київ загальмувався, потужне повстання симпатиків і агентів більшовиків на заводі «Арсенал» і по всьому Києву було придушене. Так, Київ довелося залишити. Але ж таки встигли підписати угоду з державами Четверного союзу. Відступивши від Києва, українці не стали посипати голову попелом. Всього за один день кардинально переформатували збройні сили, створивши відбірний Запорізький загін, стали просуватися вперед, незабаром здобули перші перемоги, першими увійшли в визволену столицю, а потім гнали ворога «в хвіст і гриву», здобуваючи одна за одною блискучі перемоги. Один лише Кримський похід Болбочана чого вартий! Та хіба тільки він?
Варто зазначити, що новина про Берестейську мирну угоду суттєво підняла дух українських військ. Більше того, вона вибивала всі козирі з рук російської пропаганди. Солдати старої армії пішли за Леніним завдяки його обіцянкам про мир. Центральну Раду вони сприймали як перешкоду на шляху до мирного життя. І ось вони в Києві, Центральна Рада відступила, але підписала мирну угоду (а більшовики тягнутимуть час ще майже місяць). Отже, тепер – демобілізація і додому, продовжувати війну ніхто не збирався. Збільшовичений 2-й гвардійський корпус (10 тисяч бійців!) перебував у Фастові, міг легко зайняти Житомир і відрізати українцям шлях до відступу. Але замість цього повернув на Київ, де зайнявся грабунками.
Історик Ярослав Тинченко слушно зауважує: «Цей корпус ось вже два місяці боровся з Центральною Радою як начебто з ворогом миру. Українські війська були супротивником корпусу лише тому, що не пропускали озброєних гвардійців додому, перед тим вимагаючи від них роззброїтись. Похід на Київ був здійснений 2-м Гвардійським корпусом лише тому, що місто лежало на шляху до своїх російських осель, де гвардійців чекав мир. Саме тому гвардійці погоджувалися боротися лише з тими, хто заважав їм повернутися додому… Якщо б гвардійці дійсно боролися з українськими військами, вони б наздогнали їх на шляху до Житомира та розгромили».
Отже, жертви під Бахмачем і Крутами були не даремні. Червоні загальмували, Україна встигла підписати мирну угоду. І вже одне це, попри відступ з Києва, кардинально змінило ситуацію – симпатії солдатських мас відтепер були на боці української влади, більшовицька пропаганди втратила свій магічний вплив. А ще на ворога справив враження потужній опір української армії в боях за Київ і понесені втрати. Так, київська червона гвардія під час вуличних боїв була практично знищена: з 1500 бійців було вбито та поранено близько тисячі, а решта залишились без керівництва, розкиданими по місту, втомлені, дезорієнтовані та пригнічені втратами.
Це радянська пропаганда всі успіхи перекладала на союзників, на їх 450-тисячну «окупаційну» армію. Сучасні ж дослідники часто задаються питанням: наскільки необхідною в тим умовах була саме військова підтримка німецької та австро-угорської армій? Ще раз процитуємо Ярослава Тинченка: «…з військової точки зору з наявними військами можна було самостійно спочатку повернути Правобережну Україну, потім, коли остаточно самоліквідуються «армії» М. Муравйова, Київ, а далі Лівобережжя та Причорномор’я. Тим більше, цілком реально можна було забезпечити успіх операції роззброєння військ старої російської армії та залученням до боротьби з більшовиками зукраїнізованих частин. У цьому разі, маючи авторитет серед солдатської маси завдяки укладеному Берестейському миру, Перша українсько-більшовицька війна могла перерости у Визвольну війну. Цього не сталося, більше того, Центральна Рада притягнула на Україну німецькі війська, чим відштовхнула від себе значні кола населення. А була реальна можливість вирішити раз та назавжди справу незалежності України власними силами».
Головне, що «власні сили» були. І це аж ніяк не жменька бійців при німецьких військах, як то випливає з сучасного(?) шкільного підручника.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті
Чекайте, а як же Армія УНР? Та не бачать її автори підручника, йдуть по звичній схемі попередників. Красномовний заголовок четвертого пункту 9-го параграфу: «Як відбувався вступ німецько-австрійських військ в Україну». І далі: «На київському напрямі наступ вели 23 німецькі дивізії, на одеському – 10 австро-угорських. Разом із німецькими військами рухалися нечисленні збройні сили Центральної Ради». Нашим школярам втовкмачують в голови, що наступ вели лише війська Центральних держав, і десь там поблизу крутилися якісь «нечисленні» українські загони. Для «повного щастя» залишається назвати запрошених Центральною Радою союзників окупантами, а Леніна та його банди – захисниками трудового люду. І в чому тоді велич успішного оборонного бою під Крутами чи інших подвигів українських воїнів?
Між тим весна 1918-го – період швидкого відродження і тріумфальних успіхів української армії. Бої під Бахмачем і Крутами зламали хребет більшовицькому бліцкригу. Наступ на Київ загальмувався, потужне повстання симпатиків і агентів більшовиків на заводі «Арсенал» і по всьому Києву було придушене. Так, Київ довелося залишити. Але ж таки встигли підписати угоду з державами Четверного союзу. Відступивши від Києва, українці не стали посипати голову попелом. Всього за один день кардинально переформатували збройні сили, створивши відбірний Запорізький загін, стали просуватися вперед, незабаром здобули перші перемоги, першими увійшли в визволену столицю, а потім гнали ворога «в хвіст і гриву», здобуваючи одна за одною блискучі перемоги. Один лише Кримський похід Болбочана чого вартий! Та хіба тільки він?
Варто зазначити, що новина про Берестейську мирну угоду суттєво підняла дух українських військ. Більше того, вона вибивала всі козирі з рук російської пропаганди. Солдати старої армії пішли за Леніним завдяки його обіцянкам про мир. Центральну Раду вони сприймали як перешкоду на шляху до мирного життя. І ось вони в Києві, Центральна Рада відступила, але підписала мирну угоду (а більшовики тягнутимуть час ще майже місяць). Отже, тепер – демобілізація і додому, продовжувати війну ніхто не збирався. Збільшовичений 2-й гвардійський корпус (10 тисяч бійців!) перебував у Фастові, міг легко зайняти Житомир і відрізати українцям шлях до відступу. Але замість цього повернув на Київ, де зайнявся грабунками.
Історик Ярослав Тинченко слушно зауважує: «Цей корпус ось вже два місяці боровся з Центральною Радою як начебто з ворогом миру. Українські війська були супротивником корпусу лише тому, що не пропускали озброєних гвардійців додому, перед тим вимагаючи від них роззброїтись. Похід на Київ був здійснений 2-м Гвардійським корпусом лише тому, що місто лежало на шляху до своїх російських осель, де гвардійців чекав мир. Саме тому гвардійці погоджувалися боротися лише з тими, хто заважав їм повернутися додому… Якщо б гвардійці дійсно боролися з українськими військами, вони б наздогнали їх на шляху до Житомира та розгромили».
Отже, жертви під Бахмачем і Крутами були не даремні. Червоні загальмували, Україна встигла підписати мирну угоду. І вже одне це, попри відступ з Києва, кардинально змінило ситуацію – симпатії солдатських мас відтепер були на боці української влади, більшовицька пропаганди втратила свій магічний вплив. А ще на ворога справив враження потужній опір української армії в боях за Київ і понесені втрати. Так, київська червона гвардія під час вуличних боїв була практично знищена: з 1500 бійців було вбито та поранено близько тисячі, а решта залишились без керівництва, розкиданими по місту, втомлені, дезорієнтовані та пригнічені втратами.
Це радянська пропаганда всі успіхи перекладала на союзників, на їх 450-тисячну «окупаційну» армію. Сучасні ж дослідники часто задаються питанням: наскільки необхідною в тим умовах була саме військова підтримка німецької та австро-угорської армій? Ще раз процитуємо Ярослава Тинченка: «…з військової точки зору з наявними військами можна було самостійно спочатку повернути Правобережну Україну, потім, коли остаточно самоліквідуються «армії» М. Муравйова, Київ, а далі Лівобережжя та Причорномор’я. Тим більше, цілком реально можна було забезпечити успіх операції роззброєння військ старої російської армії та залученням до боротьби з більшовиками зукраїнізованих частин. У цьому разі, маючи авторитет серед солдатської маси завдяки укладеному Берестейському миру, Перша українсько-більшовицька війна могла перерости у Визвольну війну. Цього не сталося, більше того, Центральна Рада притягнула на Україну німецькі війська, чим відштовхнула від себе значні кола населення. А була реальна можливість вирішити раз та назавжди справу незалежності України власними силами».
Головне, що «власні сили» були. І це аж ніяк не жменька бійців при німецьких військах, як то випливає з сучасного(?) шкільного підручника.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
