Зламали хребет більшовицькому бліцкригу
Трохи більш як сто років тому російські війська почали агресію проти молодої Української держави, що тільки-но проголосила незалежність.
Як і нині, діяли підступно, прикриваючись брехливими гаслами про мир, свободу, землю. Не оголошуючи війни, а безсоромно заявляючи, що треба «рахувати [Центральну] Раду в стані війни з нами». Бо не захотіла капітулювати, а посміла відкинути нахабний ультиматум. А тому — доручити товаришам Леніну, Троцькому, Сталіну «вжити відповідних активних заходів». Ну просто як нинішнє голосіння путінської імперії про загрозу її існуванню, про агресивні наміри української влади. Хоч сльозу пускай, як вони, бідні й нещасні, з останніх сил збирають сотні тисяч військ на нашому кордоні задля «активних заходів» — ну чим тобі «не голуби миру»?
У далекому 1918-му військ було значно менше. Не тільки в агресора, а й у нас. Але це впливало лише на характер бойових дій — відносно локальний, з акцентом на залізниці. Якийсь час ворог успішно просувався вперед. Уже і Київ вабив попереду золотоверхими куполами. Однак наступ забуксував ще на вузловій станції Бахмач, де українські війська три дні успішно відбивали наступ переважаючих сил ворога. Більшовики щодня отримували значне поповнення з різних напрямків, і під загрозою оточення українці відійшли до станції Крути.
Тим часом потужна Київська червона гвардія (1500 бійців!) у ніч на 29 січня розпочала повстання в Києві і мала серйозні шанси захопити контроль над містом. А основні ворожі сили вранці 29 січня наблизилися під Крути. Напередодні командувач більшовиків Михайло Муравйов закликав своїх бійців: «Наше бойове завдання — взяти Київ... Жаліти київських мешканців нічого, вони терпіли гайдамаків — нехай знають нас і отримають відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам». Хто міг зупинити таку грізну силу? І тепер, висипавши з вагонів, більшовики вели наступ майже в повний зріст. Однак курсанти Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького сотника Аверкія Гончаренка, добровольці Помічного студентського куреня Січових Стрільців та підрозділів Вільного козацтва аж ніяк не злякалися, зустріли ворога прицільним вогнем. Агресор зазнав чималих втрат, його вояки майже шість годин пластували по неприємному мокрому снігу, боячись зайвий раз підняти голову, але нічого не могли вдіяти з противником. В українських захисників не склалося з підмогою, тож вони дочекалися темряви і організовано відступили, руйнуючи за собою залізничні колії.
Масштабне повстання в Києві тривало цілий тиждень. Однак більшовики не тільки не змогли вдарити з двох боків одночасно, а цілий тиждень обережно просувалися до київського передмістя. І дісталися Дарниці тільки 4 лютого, коли київське повстання щойно придушили.
Бій під Крутами — класична успішна оборонна операція проти переважаючих сил противника, наступ якого зупинено на декілька днів. Днів, що стали вирішальними. Бо саме бої 25—29 січня під Бахмачем і Крутами зламали хребет більшовицькому бліцкригу. Наступ на Київ загальмувався, потужне повстання симпатиків і агентів російсько-більшовицької «п’ятої колони» на заводі «Арсенал» і по всьому Києву придушено.
Так, потім був кількаденний варварський обстріл Києва, ба більше — українським військам після кривавих і запеклих боїв довелося залишити столицю. Але то була піррова перемога ворога. Бо виграний час оборонцями Бахмача—Крут, захисниками Києва дозволив українським дипломатам 9 лютого підписати угоду з державами Четверного союзу. І УНР отримала потужних союзників.
Власне, падіння Києва лише завершувало першу фазу російсько-української війни 1917—1918 років. Більшовики грабували, ґвалтували, вбивали, але були приречені. Бо ситуація кардинально змінилася, і не на їхню користь. Після підписання мирного договору в Бресті симпатії солдатських мас відтепер були на боці української влади, більшовицька пропаганда втратила свій магічний вплив (бо радянська Росія, попри гучні гасла про мир, той самий мир підпише лише місяцем пізніше). А ще на ворога справив враження потужний опір української армії в боях за Київ, яка практично знищила Київську червону гвардію. Тоді як більшовики, хоч і взяли Київ, не змогли знищити українське військо. Українцям, безмірно втомленим і пригніченим поразками, вистачило однієї ночі, аби відродитися, немов Фенікс із попелу. З числа добровольців із залишків різних українських військових частин було сформовано Окремий Запорізький загін чисельністю приблизно 1150 вояків. Прибрали всілякі комітети й комісарів, навели лад із дисципліною. І вже на ранок 10 лютого в Гнатівці під Києвом знов постали грізні військові частини, здатні продовжувати боротьбу.
Починалася друга фаза російсько-української війни, така принципово важлива й мила нашому серцю, бо супроводжувалася феєричними перемогами й стрімким вигнанням ворога. Так, з допомогою союзників, але незмінно з українськими загонами в авангарді, у самому пеклі боїв.
1 березня 1918 року українські війська першими увійшли у визволену столицю: «О 10-й годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднятими головами, входили Запорожці стрункими рядами в золотоверхий Київ... З величезним ентузіазмом стрічало їх населення Києва. Люди плакали, дивлячись на Запорожців, які йшли рівними колонами під командою досвідченої старшини».
У столиці українська армія поповнила запаси, прийняла добровольців, провела реорганізацію, а потім продовжила переможну ходу. Один лише Кримський похід Болбочана чого вартий! Тоді Чорноморський флот 29 квітня 1918 року підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві. У підсумку російські червоні війська стрімко викинули з України, війна закінчилася повною поразкою радянської Росії.
Отже, успішна оборонна операція під Бахмачем і Крутами не просто зупинила ворога, зламала його плани, а й стала фундаментом наступних наших перемог. Тож бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
Сміливість та жертовність українських воїнів, допомога союзників — дієві рецепти наших перемог. Як сто років тому, так і сьогодні.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, науковий працівник Українського інституту національної пам’яті.
"Голос України"
На фото: одне з перших вшанувань Героїв Крут на місці бою, голова чернігівського краєвого Народного руху Валерій Сарана (праворуч) та відповідальний секретар організації Михайло Данилюк.
Як і нині, діяли підступно, прикриваючись брехливими гаслами про мир, свободу, землю. Не оголошуючи війни, а безсоромно заявляючи, що треба «рахувати [Центральну] Раду в стані війни з нами». Бо не захотіла капітулювати, а посміла відкинути нахабний ультиматум. А тому — доручити товаришам Леніну, Троцькому, Сталіну «вжити відповідних активних заходів». Ну просто як нинішнє голосіння путінської імперії про загрозу її існуванню, про агресивні наміри української влади. Хоч сльозу пускай, як вони, бідні й нещасні, з останніх сил збирають сотні тисяч військ на нашому кордоні задля «активних заходів» — ну чим тобі «не голуби миру»?
У далекому 1918-му військ було значно менше. Не тільки в агресора, а й у нас. Але це впливало лише на характер бойових дій — відносно локальний, з акцентом на залізниці. Якийсь час ворог успішно просувався вперед. Уже і Київ вабив попереду золотоверхими куполами. Однак наступ забуксував ще на вузловій станції Бахмач, де українські війська три дні успішно відбивали наступ переважаючих сил ворога. Більшовики щодня отримували значне поповнення з різних напрямків, і під загрозою оточення українці відійшли до станції Крути.
Тим часом потужна Київська червона гвардія (1500 бійців!) у ніч на 29 січня розпочала повстання в Києві і мала серйозні шанси захопити контроль над містом. А основні ворожі сили вранці 29 січня наблизилися під Крути. Напередодні командувач більшовиків Михайло Муравйов закликав своїх бійців: «Наше бойове завдання — взяти Київ... Жаліти київських мешканців нічого, вони терпіли гайдамаків — нехай знають нас і отримають відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам». Хто міг зупинити таку грізну силу? І тепер, висипавши з вагонів, більшовики вели наступ майже в повний зріст. Однак курсанти Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького сотника Аверкія Гончаренка, добровольці Помічного студентського куреня Січових Стрільців та підрозділів Вільного козацтва аж ніяк не злякалися, зустріли ворога прицільним вогнем. Агресор зазнав чималих втрат, його вояки майже шість годин пластували по неприємному мокрому снігу, боячись зайвий раз підняти голову, але нічого не могли вдіяти з противником. В українських захисників не склалося з підмогою, тож вони дочекалися темряви і організовано відступили, руйнуючи за собою залізничні колії.
Масштабне повстання в Києві тривало цілий тиждень. Однак більшовики не тільки не змогли вдарити з двох боків одночасно, а цілий тиждень обережно просувалися до київського передмістя. І дісталися Дарниці тільки 4 лютого, коли київське повстання щойно придушили.
Бій під Крутами — класична успішна оборонна операція проти переважаючих сил противника, наступ якого зупинено на декілька днів. Днів, що стали вирішальними. Бо саме бої 25—29 січня під Бахмачем і Крутами зламали хребет більшовицькому бліцкригу. Наступ на Київ загальмувався, потужне повстання симпатиків і агентів російсько-більшовицької «п’ятої колони» на заводі «Арсенал» і по всьому Києву придушено.
Так, потім був кількаденний варварський обстріл Києва, ба більше — українським військам після кривавих і запеклих боїв довелося залишити столицю. Але то була піррова перемога ворога. Бо виграний час оборонцями Бахмача—Крут, захисниками Києва дозволив українським дипломатам 9 лютого підписати угоду з державами Четверного союзу. І УНР отримала потужних союзників.
Власне, падіння Києва лише завершувало першу фазу російсько-української війни 1917—1918 років. Більшовики грабували, ґвалтували, вбивали, але були приречені. Бо ситуація кардинально змінилася, і не на їхню користь. Після підписання мирного договору в Бресті симпатії солдатських мас відтепер були на боці української влади, більшовицька пропаганда втратила свій магічний вплив (бо радянська Росія, попри гучні гасла про мир, той самий мир підпише лише місяцем пізніше). А ще на ворога справив враження потужний опір української армії в боях за Київ, яка практично знищила Київську червону гвардію. Тоді як більшовики, хоч і взяли Київ, не змогли знищити українське військо. Українцям, безмірно втомленим і пригніченим поразками, вистачило однієї ночі, аби відродитися, немов Фенікс із попелу. З числа добровольців із залишків різних українських військових частин було сформовано Окремий Запорізький загін чисельністю приблизно 1150 вояків. Прибрали всілякі комітети й комісарів, навели лад із дисципліною. І вже на ранок 10 лютого в Гнатівці під Києвом знов постали грізні військові частини, здатні продовжувати боротьбу.
Починалася друга фаза російсько-української війни, така принципово важлива й мила нашому серцю, бо супроводжувалася феєричними перемогами й стрімким вигнанням ворога. Так, з допомогою союзників, але незмінно з українськими загонами в авангарді, у самому пеклі боїв.
1 березня 1918 року українські війська першими увійшли у визволену столицю: «О 10-й годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднятими головами, входили Запорожці стрункими рядами в золотоверхий Київ... З величезним ентузіазмом стрічало їх населення Києва. Люди плакали, дивлячись на Запорожців, які йшли рівними колонами під командою досвідченої старшини».
У столиці українська армія поповнила запаси, прийняла добровольців, провела реорганізацію, а потім продовжила переможну ходу. Один лише Кримський похід Болбочана чого вартий! Тоді Чорноморський флот 29 квітня 1918 року підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві. У підсумку російські червоні війська стрімко викинули з України, війна закінчилася повною поразкою радянської Росії.
Отже, успішна оборонна операція під Бахмачем і Крутами не просто зупинила ворога, зламала його плани, а й стала фундаментом наступних наших перемог. Тож бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
Сміливість та жертовність українських воїнів, допомога союзників — дієві рецепти наших перемог. Як сто років тому, так і сьогодні.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, науковий працівник Українського інституту національної пам’яті.
"Голос України"
На фото: одне з перших вшанувань Героїв Крут на місці бою, голова чернігівського краєвого Народного руху Валерій Сарана (праворуч) та відповідальний секретар організації Михайло Данилюк.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |