реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОДІЇ
Крути — бій за майбутнє країни
29-Січ-21 658 5.0 0
Минуло 102 роки відтоді, як біля станції Крути відбувся бій між українськими вояками та більшовицькою навалою.

Він тривав шість годин, майже п’ятитисячній червоній армії протистояли півтисячі вояків армії УНР та патріотичних юнаків. Тоді загинули майже сто українців, але вони забрали із собою в могилу втричі більше ворогів. Подвиг повстанців дав змогу на чотири дні затримати більшовиків та укласти Брестський мирний договір.

Хоч як намагалась радянська влада замовчувати цю подію, вона знайшла відображення у багатьох творах мистецтва та літератури, які непростими стежками дійшли до наших днів. Так, Олександр Климко написав у 1936-му картину «Бій під Крутами», яка у 1938 році експонувалась у Львівському музеї воєнно-історичних пам’яток. Із приходом радянщини у Західну Україну музей припинив своє існування. Твори, які стосувалися національної тематики, вилучали і нищили. Дивом збереглася картина Олександра Климка, яку через десятиліття відкрили для огляду у Львівській бібліотеці імені Василя Стефаника.

Кажуть, нашу історію неможливо читати без брому. Але хіба в інших європейських країн позаду проста й безхмарна минувшина? У Польщі, Чехії, Угорщини? Чи у Франції? Навіть Німеччина та Італія лише в середині ХІХ ст. об’єдналися в сучасних кордонах. Проблема — в нашому сприйнятті історії.

Візьмемо для прикладу бій під Крутами — успішну оборонну операцію проти переважаючих сил противника, наступ якого зупинено на декілька днів. Днів, що стали вирішальними. Сміливість та жертовність українських воїнів понад 100 років тому зробили їх прикладом для майбутніх захисників батьківщини. Після героїчної оборони Донецького аеропорту від російських загарбників дедалі частіше називають крутянців «першими кіборгами».Зрозуміло, «любителі заспокійливого» скажуть, що з-під Крут все одно відступили, і Київ не втримали. Але що було далі?

***

О, цей важкий вечір 9 лютого 1918-го... Напередодні ввечері, після кількаденних боїв за Київ, українські війська відступили в село Гнатівку (яку в літературі часто називають Ігнатівкою), неподалік від столиці. Хоча окремі сутички тривали в Києві ще й 9-го. Керівництво червоних із зайняттям Києва вважало, що з Центральною Радою та українським військом справу покінчено. Тож ніхто відступаючих не переслідував. М. Муравйов доповідав Леніну, що «залишки Ради пробираються в Австрію», а «Петлюра й Порш вербують із гімназистів дружину, але ми, звичайно, не надаємо цьому значення».

Тим часом в Гнатівці зібралося до трьох тисяч втомлених і пригнічених поразками бійців. Як згадував Олександр Жуковський: «Щось творилось неможливе. Повне зневір’я в свої сили, сили своїх товаришів. Стали цілими групами тікати в різні сторони. Організувалось ціле паломнічество в Галичину та до Берестя».

Усі охочі отримали можливість залишити службу.

***

Сказавши «а», слід не забувати й про «б». Бо припиняти боротьбу ніхто не збирався. Взяттям Києва лише завершувалася перша фаза російсько-української війни. Болісна, повна втрат і розпачу. Ворог тріумфував. Але ж була ще й друга фаза — неймовірно переможна і фантастично успішна. Про яку обов’язково слід згадувати в розмові про Крути. І без подробиць якої сприйняття цього легендарного бою видається викривленим.

Саме про другу фазу російсько-української війни, таку принципово важливу і милу нашому серцю, раз по раз забувають або свідомо замовчують. А дехто й взагалі про неї не чув.

***

Сучасний підручник історії України — 2018 року, досить поважних і компетентних авторів. На одній із сторінок — гарна карта першої війни радянської Росії з УНР. Невеличкі чорні стрілочки вказують напрям просування більшовиків. І більш приємні для ока сірі й могутні стріли — легко відкидають червоних зайд туди, звідки прийшли. Хто ж це так надавав «непереможній» і «легендарній» Червоній армії? Під картою пояснення, що це «наступ німецьких та австро-угорських військ». І пунктиром на сході позначено «граничну межу просування військ Центральних держав у травні 1918 р.».

Чекайте, а як же Армія УНР? Та не бачать її автори підручника, йдуть за звичною схемою попередників: «На київському напрямі наступ вели 23 німецькі дивізії, на одеському — 10 австро-угорських. Разом із німецькими військами рухалися нечисленні збройні сили Центральної Ради». Нашим школярам втовкмачують у голови, що наступ вели лише війська Центральних держав, і десь там поблизу крутилися якісь «нечисленні» українські загони. Для «повного щастя» залишається назвати запрошених Центральною Радою союзників окупантами. Але в чому тоді велич успішного оборонного бою під Крутами чи інших подвигів українських воїнів?

Тим часом весна 1918-го — період швидкого відродження і тріумфу української армії. Бої 25—29 січня під Бахмачем і Крутами зламали хребет більшовицькому бліцкригу. Наступ на Київ загальмувався, потужне повстання симпатиків і агентів російсько-більшовицької «п’ятої колони» на заводі «Арсенал» і по всьому Києву було придушене. Так, Київ довелося залишити. Але ж 9 лютого таки встигли підписати угоду з державами Четверного союзу. Відступивши від Києва, українці не стали посипати голову попелом.

***

Варто зазначити, що новина про Берестейську мирну угоду суттєво підняла дух українських військ. Більше того, вона вибивала всі козирі з рук російської пропаганди. Солдати старої армії пішли за Леніним завдяки його обіцянкам про мир. Центральну Раду вони сприймали як перешкоду на шляху до мирного життя. І ось вони в Києві, Центральна Рада відступила, але підписала мирну угоду (а більшовики тягнутимуть час ще майже місяць). Отже, тепер - демобілізація і додому, продовжувати війну ніхто не збирався. Збільшовичений 2-й гвардійський корпус (10 тисяч бійців!) перебував у Фастові, міг легко зайняти Житомир і відрізати українцям шлях до відступу. Але замість цього повернув на Київ, де зайнявся грабунками.

Отже, жертви під Бахмачем і Крутами були не марні. Червоні загальмували, Україна встигла підписати мирну угоду. І вже одне це, попри відступ з Києва, кардинально змінило ситуацію — симпатії солдатських мас відтепер були на боці української влади, більшовицька пропаганди втратила свій магічний вплив. А ще на ворога справив враження потужній опір української армії в боях за Київ і втрати, яких вони зазнали. Київська червона гвардія під час вуличних боїв була практично знищена: з 1500 бійців було вбито та поранено майже тисяча, а решта залишились без керівництва, розкиданими по місту, втомлені, дезорієнтовані та пригнічені втратами.

***

Ми знову повертаємося до вечора 9 лютого 1918-го. Коли всього за одну ніч на загальній нараді командирів відбулась реорганізація української армії. З числа добровольців із залишків різних українських військових частин було сформовано Окремий Запорізький загін чисельністю приблизно 1150 вояків.

І вже на ранок 10 лютого в Гнатівці знов постали грізні військові частини, здатні продовжувати боротьбу.

Більшість відомих діячів — полковник Сальський, підполковник Капкан — залишились у Києві і пробралися до своїх вже згодом. Тож командиром загону призначили Костянтина Прісовського, який під час вуличних боїв у Києві командував невеличким, але дуже ефективним офіцерським загоном із офіцерів-росіян, що на той час перебували в Києві. Запорізький загін складався з трьох куренів, на чолі яких стояли сотник Олександр Загродський, підполковник Петро Болбочан і полковник Всеволод Петрів.

Також окремими військовими частинами залишалися Курінь січових стрільців Євгена Коновальця й Гайдамацький Кіш Слобідської України Симона Петлюри. Січовикам (понад 300 галичан), колишнім воякам австро-угорської армії, не було куди демобілізуватись, тож частина залишалася надійною. А Петлюра, аби уникнути анархії й хаосу, розмістив гайдамаків у селі Шпитьки. До Гайдамацького Коша влили залишки вільних козаків М. Ковенка, тож його загальна чисельність становила понад 250 вояків.

Водночас прийняли важливе рішення, що військо є аполітичне «і всякі комітети й комісари, які дезорганізували і розвалювали до цього часу армію, не повинні мати в ньому місця. Дисциплінарна влада належить старшинам. Цей момент можна вважати переломним в історії творення українського війська», — згадував Борис Монкевич.

***

Усього за один день кардинально переформатували збройні сили, створивши відбірний Запорізький загін, стали просуватися вперед, незабаром здобули перші перемоги і 1 березня першими увійшли в визволену столицю.

Із спогадів: «О 10 годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднятими головами, входили Запорожці стрункими рядами в золотоверхий Київ... Тою самою дорогою, якою вони, пригноблені, розбиті й не організовані, місяць тому покидали свою столицю, тепер йшли повні віри і завзяття, з надією на кращу будуччину. З величезним ентузіазмом стрічало їх населення Києва. Люди плакали, дивлячись на Запорожців, які йшли рівними колонами під командою досвідченої старшини».

У столиці українська армія поповнила запаси, прийняла добровольців, провела реорганізацію, а потім гнала ворога «в хвіст і в гриву», здобуваючи одна за одною блискучі перемоги. Один лише Кримський похід Болбочана чого вартий! Тоді Чорноморський флот 29 квітня 1918 року підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві. У підсумку російські червоні війська стрімко викинули з України, війна закінчилася повною поразкою радянської Росії.

***

Це радянська пропаганда всі успіхи перекладала на союзників, на їхню 450-тисячну «окупаційну» армію. Сучасні ж дослідники запитують: наскільки необхідною в тих умовах була саме військова підтримка німецької та австро-угорської армій?

Питання риторичне, хоча й цікаве. Процитуємо історика Ярослава Тинченка: «З військової точки зору з наявними військами можна було самостійно спочатку повернути Правобережну Україну, потім, коли остаточно самоліквідуються «армії» М. Муравйова, Київ, а далі Лівобережжя та Причорномор’я. Тим більше, цілком реально можна було забезпечити успіх операції роззброєння військ старої російської армії та залученням до боротьби з більшовиками зукраїнізованих частин. У цьому разі, маючи авторитет серед солдатської маси завдяки укладеному Берестейському миру, перша українсько-більшовицька війна могла перерости у визвольну війну. Цього не сталося, більше того, Центральна Рада притягнула на Україну німецькі війська, чим відштовхнула від себе значні кола населення. А була реальна можливість вирішити раз та назавжди справу незалежності України власними силами».

Головне, що «власні сили» були. І це аж ніяк не жменька бійців при німецьких військах, як то випливає з сучасного шкільного підручника.

***

Отже, українська армія — після Бахмача й Крут, після відступу з столиці, звільнившись від відірваних від життя політиків, — практично за добу: 1) реорганізувалася як суто військова сила на добровольчих засадах, 2) очистилася від нестійких і зрадницьких елементів, 3) оновила командування професіоналами-патріотами і 4) виявила готовність до наступальних дій у надважких умовах. Це чимось нагадує українське військо 2014-2015 років...

Успішна оборонна операція під Крутами не просто зупинила ворога, зламала його плани, а й стала фундаментом наступних наших перемог. Тож бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті.
"Голос України"


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:УНР, Сергій Горобець, Крути, російсько - українська війна


Читайте також



Коментарі (0)
avatar