Головна › Новини › КУЛЬТУРА
За рахунок честі (Микола Холодний і Георгій Бурсов)
15-Лис-19 352 0.0 0
До ювілею свого кумира – відомого поета-сатирика, «класика українського самвидаву», хулителя письменників Миколи Холодного /1939 – 2006/ журналіст / і трохи письменник?/ Георгій Бурсов видав книгу. Під непретензійною назвою «Микола Холодний. Портрет-мозаїка» /ТОВ «Аграр Медіа Груп, 2019/.

Автор – мій давній опонент. Але я вимушений вдатися до такого нерекламного повідомлення. Бурсов за прикладом улюбленого поета вирішив поганьбити усіх незгодних з його героїзацією та геніальністю.

Уже в прикнижковій анотації автор проявляє некомпетентність, запевняючи з пафосом, що «Холодному документально було присвоєно найвищої категорії звання від КДБ – «ворог народу». Мав би знати, що цей політичний термін вийшов з офіційного вжитку для звинувачення ще в середині 50-х років.

Можна і треба було б сперечатися, чи справді «серед українських поетів 60-х – поч. 70-х рр. більшого за Миколу Холодного ворога СРСР не існувало». Але Бурсов належить до того рідкісного типу опонентів-впертюхів, на яких докази не впливають.

Ігноруючи елементарні правила етикету, він умисно вибирає з епістолярії Холодного найбільш неприємні вислови про знайомих письменників. Так, Володимир Забаштанський – «сліпе, безруке нещастя», Дмитро Іванов – «перелицьований чернігівський комсомолець», Григорій Клочек – «Олійниковий славослов», Віктор Грабовський – автор «недолугих колимських віршиків». А Івана Дзюбу після допитів «потрібно вести до баби-шептухи, щоб вилила переляк». Віталія Коваля шпетив за «підлабузницький опус «Собор» і навколо нього», Миколу Кагарлицького, «кума Дзюби», гудив за звинувачення «у спробі розтоптати колекціонера» Івана Гончара.

До «галереї наклепників» Холодний зарахував також Олега Орача /Комара/, який неприязно відгукнувся про нього в листі до В. Стуса, а Володимира Підпалого – за негативну рецензію, «запам’ятався лиш тим, що хизувався своєю вишиванкою… Вірші його були традиціоналістські». Пригадав, що Віктор Терен «буквально бомбардував» його, літконсультанта в редакції «Молодь України». Ну, а колишній товариш В. Стус після поетичного послання від нього з рядком «Вкраїнську оббрехав Голготу» – «хворий не тільки на шлунок, але й на голову».

На Бориса Антоненка-Давидовича образився за те, що почепив на нього «ярлик геніального негідника». А Василь Яремчук, якому передав перед арештом свій архів, схоже, привласнив його за матеріальну допомогу.

Із цинічним єхидством переказує у приватних листах до свого майбутнього біографа Бурсова, за що його виганяли знайомі, в яких деякий час проживав. У науковця Юрія Кочержинського «зачинявся у ванні, напускав теплої води і писав у ній вірші, а мати не могла достукатися, щоб помитися». А Любов Забашта віником показала на двері, бо «розвів бордель», демонструючи її племінниці сексуальність свого члена. В останніх посланнях поет дорікає Костю Волинському, Вікторові Іванисенку, Анатолію Качану, які не побачили в ньому генія, коли писали негативні відгуки.

За десять років до смерті Холодний через якесь непорозуміння чи то розчарування перестав листуватися з Бурсовим. А тому надалі автор «потрета-мозаїки» виступає в ролі його адвоката. І твердить, що після смерті поета «виринули осмілілі «правдолюби», насправді елементарні заздрісники, які спробували остаточно очорнити талановитого сина України: «Холодний зрадник, стукач КДБ». Воістину з хворої голови на здорову.

І тут вже дісталось мені, насамперед, за есей «Контужений страхом», опублікований спочатку в «Українській літературній газеті» /2010, №№ 8 – 14,/. У ньому я зробив ретельний огляд карної справи М. Холодного №58095 – ФП, що зберігається в ГА СБУ. Засвідчив доказово, а не за чутками, що героїзований кумир Бурсова власноруч написав покаянну заяву «На терези совісті» /«Літ. Україна», 7.07.1972/. і що їй передували різні варіанти на погодження з керівництвом КДБ. Але мій опонент діє за приказкою: «Ти йому хоч межи очі сци, а він все каже, що то – Божа роса». Уникаючи моїх доказів, намагається відбутися вивертом: «Оригінал листа до «ЛУ» – писаний, або ж, хоча б, підписаний рукою Миколи Холодного! – марно шукати в архівах». І це таки правда. Але чому так сталося? Цю таємницю я розкрив з окремого, додаткового тому карної справи.

Пастка на брехню Бурсова одразу спрацювала б, якби він зачепив ниточку моїх доказів. Натомість вдався до жовчної «похвали», мовляв, випередив усіх шукачів компромату «підстаркуватий, з комсомольським вогником «корчагінець» Іван Малюта, за версією в-ва «Смолоскип» «учасник руху опору…»

Я – «корчагінець»? Той, якого за підозрою в антирадянських настроях, підтримку правозахисників допитували у 1971 – 1972 рр. в КДБ. Якого за вказівкою репресивних органів звільнили з видавництва, в якому був першим на черзі на отримання квартири. І за свої переконання був переслідуваний. Раджу з цього приводу хоча б переглянути мою книгу «Агов!» /Видавництво ім. О. Теліги, 2012/, куди увійшли розповіді про дисидентів та названий есей.

Для літературних дослідників такого штибу не існують моральні авторитети. І автор публіцистичної «мозаїки» хвацько, як його кумир, обливає непристойними метафорами Івана Дзюбу, який після допитів і каяття начебто «перетворився на згорбленого у столиці від гризот сумління на рослиноподібного старця». Так, він вимушено публічно покаявся, одначе, на відміну од Холодного, нікого не звинувачував за свої «інтелектуальні злочини».
До відповідальності могли б притягти Г. Бурсова видавці «Смолоскипа». Навіть за єдину фразу: «Відьомському ідеологічному шабашу сприяють кон’юнктурно підсліпуваті видавці «Енциклопедичного довідника «Рух опору в Україні 1960 – 1990».

Має підстави звернутися до суду із позовом за посягання на честь і гідність директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка Микола Жулинський, якого Бурсов назвав «фахівцем оспівувань-облизувань комуністичних ідолів», «патентованим хамелеоном», «академіком-перевертнем».

Опонент намагається переконати читачів, що В. Стус заздрив популярності віршів М. Холодного, «навіть припустити не міг, що того «покаянного листа» в «ЛУ» не його товариш писав у камері СІЗО, а на замовлення чекістів розстарався хтось з працівників редакції газети письменників».

Цей же журналіст пише, що бідолашний Холодний отримав у Вінниці «стару 2-кімнатну хрущовку», до якої не приписували. Брехню спростовує ордер №2078 від 4.11.1972 за рішенням виконкому Вінницької міськради № 803 від 27.09.1972. Щойно прибув до міста й одразу отримав житло. Отакої! До речі, квартиру без проблем поет обміняв на 3-кімнатну в м. Остер на Чернігівщині.

Стратегічний задум цього писаки зводиться, як на мене, до двох ключових домагань. Насамперед, заблокувати дорікання опонентів Холодному за зраду. По-друге, стати відомим захисником поета завдяки відвертому паплюженню честі незгодних письменників.
Цього, як казали древні латиняни, розумному досить.

«В житті цей літературний скандаліст дуже неприємний /Федченко розповідав, що цей тип, бувши студентом, навіть рідну матір обзивав повією/, до того ж, іще й донощик, – занотував Олесь Гончар 12. 11.1991 у «Щоденнику» /т. 3, с. 384/, перемкнувшись на особистість М. Холодного після прочитання в журналі «Вітчизна» /9-й номер 1991/ добірки його віршів. – Коли гебешники притисли цього героя, він написав до преси покаянного листа, де все валив на Сверстюка, Світличного та Івана Макаровича Гончара; це вони, мовляв, збили його з пантелику, затягли в «тенета націоналізму…» Що може бути гидкішого, та ще для поета? Холодний пише «Я помер в 1972 році». Не знаю, що він мав на увазі. Але для мене він справді помер у той момент, коли написав доноса на товаришів. Ніколи такий автор не здобуде визнання моєї душі. Хоча ради справедливості слід сказати: поезії /оці, у «Вітчизні»/ – справді сильні. Таке буває…»

Насамкінець, про таємницю М. Холодного, його фатально вразливе місце, як Ахіллесова п’ята у боях з ворогами. Задля цього кілька витягів з останнього розділу мого есею.

Переглядаючи аркуші заяв та розлогих доповнень на ім’я голови КДБ по Київській області генерал-майора Фесенка, звернув увагу, що то є ксерокопії. А де ж оригінали? Відповідь – за приміткою в останньому томі: «Згідно заяви Х – 12 10.05.94 оригінали передані Холодному М. К. Детальніше див. КСС № 40, ст. 132 – 142».
Уявляю, як він радів, забираючи з ГА СБУ такі компромати своєї честі. Мабуть, повільно палив аркуші й кропив попіл оковитою з недопитої чарки. Недарма ж публікації в «Молоді України» /1994/ закінчив бажанням… викупити цю архівну справу і «спалити, як мотлох».

Можливо, саме тоді, коли нищив оригінали, написалися докірливо-іронічні рядки:
Що ви копаєте душу мою?
Вічні навколо розкопки.
Світе коханий, тобі віддаю
Все, до останньої стопки.

Не врахував, одначе, що в СБУ працюють, окрім усього, й на сприяння відтворенню правдивої історії.
Ці оригінали Холодний виклянчив завдяки своїй настирливості, називаючи їх приватним листуванням, вони «не варті виїденого яйця», «не мають антирадянського характеру і якщо когось, окрім мене, й зацікавлять, то тільки для макулатури».

А в заяві від 28.04.1994 на ім’я начальника Управління СБУ по м. Києву та Київській області генерал-майора В. Малікова /з проханням повернути «особисті листи до тов. Фесенка та голови КДБ Федорчука/ публікацію «На терези совісті» називає «статтею про літературну діяльність».

То що ж таке КСС? Виявляється, то є «Контрольне спостереження справи». І про ці матеріали, безперечно, не знав поет, який так прагнув очистити архів своєї карної справи від того, що «підмочує» репутацію.
Саме у КСС можна простежити в цілому хроніку зламу Холодного. Обмежусь лише окремими епізодами.

7.04.1972 слідчий підготував постанову про призначення судово-психіатричної експертизи. Підстави: перенесена травма голови від вибуху снаряда, струс головного мозку, дивацтва у поведінці, «відзначається манія величі». Оскільки Холодний почав «колотися» й активно допомагати слідству, ця постанова не була виконана.
Із заяви від 16.06.72 на ім’я начальника слідчого відділу Управління КДБ стосовно правок та «удосконалення статті «Відповідь опікунам»: «У мене справді ніколи не було друзів… Я жив відлюдьком, ні з чиєю думкою не рахувався… Мій обов’язок – прилюдно засудити вчинені помилки. Я це зроблю». І вже 18.06 не заперечує «проти викреслених зайвих рядків».

Подальша доля колаборанта була вирішена у конкретних пропозиціях з КДБ: «Вважаємо за доцільне кримінальну справу Холодного закрити й використати його в пропаганді…» Передбачено також додаткову винагороду: «Поряд з цим вирішити питання про надання Холодному допомоги у працевлаштуванні, наданні йому житла й публікації патріотичних віршів».

Незадовго до смерті цей поет видав /2006/ збірку «Танці на мінному полі». Вочевидь, постала така назва з відлуння пережитого на слідстві. Назва, що мала б свідчити про його відвагу.
На жаль, мужність Холодного не ідентична поетичному хисту. Підривалися на мінному полі духовного опору колишні однодумці, отримуючи чималі терміни на в’язниці. То ж уявні поетичні танці – лише імітація відваги.
Він, напевно, генетично був запрограмований талановито висміювати вади тих, що мають владу, іронізувати над тими, що їм прислуговують. Мабуть, у ньому озвалися гени якогось далекого предка-блазня, мандрівного лицедія при дворах руських князів. Такому дозволяли насміхатися, такого годували й винагороджували, іноді потай знищували.

У радянській імперії цьому скоморошному нащадку судилося було кликати до спротиву, стати «барикадним» поетом. Але на слідстві був контужений великим страхом. Страхом гамівної сорочки. І в цьому – трагедія життя й честі Холодного.
То навіщо героїзувати цього поета? Навіщо ставити за приклад для молодого покоління, вводити до пантеону мужніх, незламних учасників духовного опору?

«Усе втрачено, крім честі», – повідомляв король Франції Франциск І, втрапивши до іспанського полону. Бо над усе цінував таку знакову рису шляхетності.
На жаль, саме такої риси – посестри правди – бракує в історії буття й борні М. Холодного. Нестримна жадоба до слави й комфорту затьмарила сумління під час тяжких випробувань. Коли постав зі статусом ув’язненого перед невідворотним вибором: воля і навіть винагорода – проси, чого хочеш! – з рук ворога. Із поганьбленням в історії. Або ж – покара, але збережена честь.
Сумнівна слава і в автора панегірика на звеличення свого кумира. Бо надбав її за рахунок втраченої честі правдивого журналіста-дослідника.

Іван МАЛЮТА,
член НСПУ, заслужений журналіст України. "Літературна Україна"


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:кгб, доноси українська література, Микола Холодний


Читайте також



Коментарі (0)
avatar