Вороння і тутанхамські палаци

Замість снігу - причахлий пух,
Замість грудня - березнева синь.

І чи то субсолан, чи еос, чи взагалі ліпс - не дме, а диха. Поміж берез і ялин нітяться дивні споруди: ламаїзм чи синтоїзм із видом на столичний квартал крикливих тутанхамських палаців "нових українців".

Зір приростає до юної зелені видолинків, а ступиш туди - дернина наче напита губка сичить талицею ще й шкіриться утлими зубенятами крижин.

А вороння ж казиться, а вороння бунтує - не йме віри ані теплу, ні сонцю! Інстинкт іще міцно спить і нема тяги крутити над кронами весільні танки, ламати галуззя на гнізда. Але світ дише весною - хоч криком кричи.
І кричать, волають, навісніють, обсівши розлогі кощаві в'язи: лемент аж клубами завертає. "Ой морозе-морозенку, який ти ледачий!"

Укляк розгублено глід, розхитує рясними рубіновими кетягами, як торговець на ярмарку, а птаство не летить. Ні омелюха, ні снігура, тільки синиці зграями прошмигнуть байдуже до ялівцевих хащаків: там годівнички зі сіжим салом.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ