Володимир Дрозд із Петрушина
Сьогодні бкло б 85 років видатному українському письменникові Володимиру Дрозду, що народився в селі Петрушин Чернігівського району.
Син простого колгоспника з глухого поліського села, як він сам себе називав, зразу після школи став працювати в районній газеті в Олишівці, яка тоді була райцентром. Потім в обласній комсомольській газеті, де запам'ятався, зокрема, незалежним характером - скажімо, коли молодого художника Володимира Ємця місцеві комуністичні чинуші переслідували за викличну бороду (насправді за репресованого батька - священника УАПЦ), Володимир Дрозд публікує у столичній "Комсомольской правде" скандальну статтю "Дело о бороде". Звісно, нічого не згадуючи про справжню причину переслідувань... Зрештою,, коли в ресторані з Євгеном Гуцалом (так, він теж працював у Чернігові) вони послали далеко міліціонера - довелося обом терміново виїжджати з Чернігова. Дрозда взяли працювати в "Літературну Україну".
Працює у видавництві, а 1983 року очолює новостворений журнал "Київ".
У 20 років вийшла його перша книга "Люблю сині зорі" і він був прийнятий до Спілки письменників України. Ряд письменників, у тому числі і сам Дрозд, писали про його співпрацю з КГБ, проте ні довести, ні спростувати це ніхто не брався. Тільки Олесь Гончар у щоденнику обурювався, що Дрозд цим хвалиться публічно...
Проте Володимир Дрозд став автором романів і повістей, які немало досаджали тому ж КГБ - "Білий кінь Шептало", "Балада про Сластьона", "Вовкулака" викликали немалий резонанс і в Україні, і в діаспорі. Віддав данину він і совєтським темам, написавши романи про революціонерів. Вершиною його творчості є роман "Листя землі", написаний рідним діалектом і в якму вгадуються і Петрушин, і наше білоруське прикордоння. За цей роман він отримав Шевченківську премію.
Помер і похований у Києві 2003 року.
Особисто з Володимиром Дроздом я бачився тільки один раз, коли ми, студенти факультету журналістики Київського університету, ходили колядувати - у родині Володимира Дрозда і Ірини Жиленко нас приймали тепло і радісно. Дл речі, їх листування і стосунки взагалі дуже гарно передані у книзі мемуарів Ірини Жиленко, яку варто перечитати. Бо там і про час, і про опір системі, яка, власне, душила таких письменників, як Володимир Дрозд.
Я ж радий, що під час декомунізації за моєю пропозицією у Чернігові назвали вулиці іменами Володимира Дрозда і Євгена Гуцала.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Син простого колгоспника з глухого поліського села, як він сам себе називав, зразу після школи став працювати в районній газеті в Олишівці, яка тоді була райцентром. Потім в обласній комсомольській газеті, де запам'ятався, зокрема, незалежним характером - скажімо, коли молодого художника Володимира Ємця місцеві комуністичні чинуші переслідували за викличну бороду (насправді за репресованого батька - священника УАПЦ), Володимир Дрозд публікує у столичній "Комсомольской правде" скандальну статтю "Дело о бороде". Звісно, нічого не згадуючи про справжню причину переслідувань... Зрештою,, коли в ресторані з Євгеном Гуцалом (так, він теж працював у Чернігові) вони послали далеко міліціонера - довелося обом терміново виїжджати з Чернігова. Дрозда взяли працювати в "Літературну Україну".
Працює у видавництві, а 1983 року очолює новостворений журнал "Київ".
У 20 років вийшла його перша книга "Люблю сині зорі" і він був прийнятий до Спілки письменників України. Ряд письменників, у тому числі і сам Дрозд, писали про його співпрацю з КГБ, проте ні довести, ні спростувати це ніхто не брався. Тільки Олесь Гончар у щоденнику обурювався, що Дрозд цим хвалиться публічно...
Проте Володимир Дрозд став автором романів і повістей, які немало досаджали тому ж КГБ - "Білий кінь Шептало", "Балада про Сластьона", "Вовкулака" викликали немалий резонанс і в Україні, і в діаспорі. Віддав данину він і совєтським темам, написавши романи про революціонерів. Вершиною його творчості є роман "Листя землі", написаний рідним діалектом і в якму вгадуються і Петрушин, і наше білоруське прикордоння. За цей роман він отримав Шевченківську премію.
Помер і похований у Києві 2003 року.
Особисто з Володимиром Дроздом я бачився тільки один раз, коли ми, студенти факультету журналістики Київського університету, ходили колядувати - у родині Володимира Дрозда і Ірини Жиленко нас приймали тепло і радісно. Дл речі, їх листування і стосунки взагалі дуже гарно передані у книзі мемуарів Ірини Жиленко, яку варто перечитати. Бо там і про час, і про опір системі, яка, власне, душила таких письменників, як Володимир Дрозд.
Я ж радий, що під час декомунізації за моєю пропозицією у Чернігові назвали вулиці іменами Володимира Дрозда і Євгена Гуцала.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |