Вишивка мого прадіда
Вишивка Чернігівщини. Родинні реліквії: рушники «Древо», кін. ХІХ ст., творіння рук мого прадіда Дахна А. Г.
Батьківські поминальні дні. У переддень, за народними традиціями, на столі має стояти пісна вечеря, на яку запрошують душі померлих родичів. Страви залишають і на ніч. Якщо комусь не дозволяють статки — хоч би краєць хліба та склянку води. Ножів, виделок абощо на столі не має бути.
Ну що, шановані мої предки? Не соромно тепер одне одному в очі дивитися, коли доводиться засідати на поминальній трапезі за одним столом? Не подумали ви тоді, що в майбутніх поколіннях можете поріднитися — і доведеться отак разом гостювати. Тож і чухайте тепер свої лоби... І не варто на мене тут ображатися: не лише ж із чужих шаф мені скелетів витягати. Хай буде комусь наукою, можливо, хтось, прочитавши цей допис, второпає, що варто жити за людськими правилами, бо знайдеться колись якийсь писака та й оприлюднить книжки чиїхось сумлінь.
…Козачкував Андрій, Гнатів син, Дахно в маєтку поміщика Дуніна-Борковського в Малому Листвені, що на колишній Городянщині, ще з підліткових років. На питання: «Чому туди взяли саме його і за що її, свою дружину, бив чоловік?» — могла б відповісти, мабуть, лише матір хлопця — колишня панська прачка Марфа (Мавра) Йосипівна. Отам-то, у поміщицькому маєтку, і навчився Андрій у дівчат-служниць різновиду жіночих рукоділь. Мабуть, не одна з них мріяла поєднати з хлопцем і свою долю. Інакше звідки б тоді взялися ще й, «падарениє служанками» рушники?.. Та, вочевидь, не поспішав хлопець створювати свою сім’ю: чи серце не йокнуло, чи як ото не залишив по собі жодної світлини, бо «а я, братіку ти мУОй, баявсє» фотографуватися, то, мабуть, боявся і лишитися теплого місця. Тож і допарубкувався аж до сорока одного року, доки прийшла і його пора пірнути в безодню Гіменея.
Заполонила серце холостяка на шістнадцять років молодша дівчина Харитина. Так заполонила, що навіть через роки подружнього життя не міг нею намилуватися, називаючи: «Моя Хартинка як картинка». Обвінчались Андрій із Харитиною 08.07.1907 року в Різдво-Богородичній церкві села Довжик, звідки наречена була родом. Після одруження службу в панському маєтку довелося полишити. На прощання благодійники Борковські подарували Андрієві тисячу карбованців. На той час це були дуже великі гроші. Зажили дружно, одне за одним стали народжуватися діти.
У родини Дахнів був свій вітряний млин, своя кузня, своя водойма з рибою, різновид свійських птахів: кури, качки, гуси, індики і навіть своя голуб'ятня. Андрій кохався у квітах, одних лише півоній було дванадцять кущів. Статків вистачало, то ж панський подарунок вирішили тримати як заначку. Невідомо яким чином про неї дізнався заможний односелець Іван Білий — та й підкотився до Андрія, щоб той йому позичив усю цю суму. Запевняв і божився, що поверне вчасно. Склали, як і належало, боргову розписку. На позичені гроші Іван накупив собі землі, догнавши загалом аж до сімдесяти десятин. Коли підійшов термін оплати, боржник прийшов до позичальника: «А шо, АнрИЕй Ігнатавіч, паврємєнІ?» — цю фраза стільки разів озвучували родичі, що запам’яталася вона дослівно і назавжди. Наївна простота, знайшов кому повірити: «Білий завжди був скупим і жадібним», та що там казати, коли навіть старших своїх двох синів (один із них — дід відомого вченого, а другий — мій прадід по лінії матері) випровадив з дому, майже нічого не давши. Та Андрій усе ж повірив...
Термін оплати по борговій розписці не продовжили — борг за Іваном Білим залишився і дотепер. Нахабник мало того що не віддав борг, то ще й усіляко насміхався: нічого, мовляв, ти мені не зробиш. У перші післяреволюційні роки так сталося, що в родині Дахнів була «невикрутка» із зерном. То довелося звернутися до свого боржника. «Ну, якщо піднімеш отой мішок, — указав на найбільший, — та донесеш додому — тоді він твій», — сказав, вирішивши вкотре понасміхатися.
Здавалося б, непоказний на вигляд Андрій, а сили мав достатньо. Спромігся не лише підняти того клятого мішка, а й рушив з ним додому. Ошелешений Іван плентався слідом, ще й підрунював, сподіваючись, що Андрій таки кине свою ношу десь на дорозі. А коли той доніс додому, до комори, аж позеленів від злості...
Часткове відчуження приватних селянських земель почалося відразу після революції.Хто більше мав, тому більше було втрачати і того більше терзали. Тоді-то і з’ясувалось, що отримані нечесним способом гроші користі не принесли. Білий Іван помер раптово 21.04.1921 року, не доживши до ще страшніших проявів новою владою грабунків та безчинств. Упокоївся на цвинтарі парафіяльної церкви в сусідньому селі Шибиринівка, ще за життя оплативши місце майбутнього поховання. На Андрієву ж долю випало все це пережити, коли навіть присипану попелом у дерев’яному жлукті невелику кількість борошна і ту знайшли. А його самого за небажання вступити в колгосп утримували в «холодній», час від часу насмішливо запитуючи: — Ну, шо, Андрєй Ігнатавіч, халаднО? — Да ніе, братіку* мУОй, — галаднО, — відповідав той.
Андрієвій родині вдалося вижити в голодні роки. Кмітливий, із жорстким норовом, на противагу батькові, старший Андріїв син Йосип зумів своєчасно наробити схронів поза межами садиби. Благо, навпроти двору було кладовище і болото, які колгоспні щупарі оминули. Переживши голод, прадід Андрій не пережив його наслідків — помер раптово «з живота» в «медовий», як співав бродячий сліпий лірник Василь АнОхрев, рік: «В тридцать трейтьом гадУ люді падають на хаду, а в тридцать четьвєртУОм гаду — будуть єсті булку на мєду». Обрядила Харитина чоловіка в найгарнішу сорочку, одну з дванадцяти вишитих ним власноруч. Прадідова могила на занедбаному старому кладовищі збереглася. Того ж таки «медового» року було знищено і Шибиринівську церкву. Усі цвинтарні поховання — спаплюжено. А вже в 1980-ті, під час прокладення труб водогону через місце орієнтовного поховання прапрадіда Білого І. В. було повикидано кістки…
…Кажуть, що за гріхи предків потерпають чотири наступні покоління роду. То вже ж якось, прапрадіде Іване і прадіде Андрію, владнайте, сидячи за одним столом, цю справу. Та не «розрахунковими вуглинками», а якось полюбовно. Ви є невід’ємними гілками мого родового дерева, то ж я і надалі вас запрошуватиму до свого столу. І нехай ніхто з нащадків не несе відповідальності за ваше непорозуміння.
Спочивайте з миром!
Юрій ДАХНО
Батьківські поминальні дні. У переддень, за народними традиціями, на столі має стояти пісна вечеря, на яку запрошують душі померлих родичів. Страви залишають і на ніч. Якщо комусь не дозволяють статки — хоч би краєць хліба та склянку води. Ножів, виделок абощо на столі не має бути.
Ну що, шановані мої предки? Не соромно тепер одне одному в очі дивитися, коли доводиться засідати на поминальній трапезі за одним столом? Не подумали ви тоді, що в майбутніх поколіннях можете поріднитися — і доведеться отак разом гостювати. Тож і чухайте тепер свої лоби... І не варто на мене тут ображатися: не лише ж із чужих шаф мені скелетів витягати. Хай буде комусь наукою, можливо, хтось, прочитавши цей допис, второпає, що варто жити за людськими правилами, бо знайдеться колись якийсь писака та й оприлюднить книжки чиїхось сумлінь.
…Козачкував Андрій, Гнатів син, Дахно в маєтку поміщика Дуніна-Борковського в Малому Листвені, що на колишній Городянщині, ще з підліткових років. На питання: «Чому туди взяли саме його і за що її, свою дружину, бив чоловік?» — могла б відповісти, мабуть, лише матір хлопця — колишня панська прачка Марфа (Мавра) Йосипівна. Отам-то, у поміщицькому маєтку, і навчився Андрій у дівчат-служниць різновиду жіночих рукоділь. Мабуть, не одна з них мріяла поєднати з хлопцем і свою долю. Інакше звідки б тоді взялися ще й, «падарениє служанками» рушники?.. Та, вочевидь, не поспішав хлопець створювати свою сім’ю: чи серце не йокнуло, чи як ото не залишив по собі жодної світлини, бо «а я, братіку ти мУОй, баявсє» фотографуватися, то, мабуть, боявся і лишитися теплого місця. Тож і допарубкувався аж до сорока одного року, доки прийшла і його пора пірнути в безодню Гіменея.
Заполонила серце холостяка на шістнадцять років молодша дівчина Харитина. Так заполонила, що навіть через роки подружнього життя не міг нею намилуватися, називаючи: «Моя Хартинка як картинка». Обвінчались Андрій із Харитиною 08.07.1907 року в Різдво-Богородичній церкві села Довжик, звідки наречена була родом. Після одруження службу в панському маєтку довелося полишити. На прощання благодійники Борковські подарували Андрієві тисячу карбованців. На той час це були дуже великі гроші. Зажили дружно, одне за одним стали народжуватися діти.
У родини Дахнів був свій вітряний млин, своя кузня, своя водойма з рибою, різновид свійських птахів: кури, качки, гуси, індики і навіть своя голуб'ятня. Андрій кохався у квітах, одних лише півоній було дванадцять кущів. Статків вистачало, то ж панський подарунок вирішили тримати як заначку. Невідомо яким чином про неї дізнався заможний односелець Іван Білий — та й підкотився до Андрія, щоб той йому позичив усю цю суму. Запевняв і божився, що поверне вчасно. Склали, як і належало, боргову розписку. На позичені гроші Іван накупив собі землі, догнавши загалом аж до сімдесяти десятин. Коли підійшов термін оплати, боржник прийшов до позичальника: «А шо, АнрИЕй Ігнатавіч, паврємєнІ?» — цю фраза стільки разів озвучували родичі, що запам’яталася вона дослівно і назавжди. Наївна простота, знайшов кому повірити: «Білий завжди був скупим і жадібним», та що там казати, коли навіть старших своїх двох синів (один із них — дід відомого вченого, а другий — мій прадід по лінії матері) випровадив з дому, майже нічого не давши. Та Андрій усе ж повірив...
Термін оплати по борговій розписці не продовжили — борг за Іваном Білим залишився і дотепер. Нахабник мало того що не віддав борг, то ще й усіляко насміхався: нічого, мовляв, ти мені не зробиш. У перші післяреволюційні роки так сталося, що в родині Дахнів була «невикрутка» із зерном. То довелося звернутися до свого боржника. «Ну, якщо піднімеш отой мішок, — указав на найбільший, — та донесеш додому — тоді він твій», — сказав, вирішивши вкотре понасміхатися.
Здавалося б, непоказний на вигляд Андрій, а сили мав достатньо. Спромігся не лише підняти того клятого мішка, а й рушив з ним додому. Ошелешений Іван плентався слідом, ще й підрунював, сподіваючись, що Андрій таки кине свою ношу десь на дорозі. А коли той доніс додому, до комори, аж позеленів від злості...
Часткове відчуження приватних селянських земель почалося відразу після революції.Хто більше мав, тому більше було втрачати і того більше терзали. Тоді-то і з’ясувалось, що отримані нечесним способом гроші користі не принесли. Білий Іван помер раптово 21.04.1921 року, не доживши до ще страшніших проявів новою владою грабунків та безчинств. Упокоївся на цвинтарі парафіяльної церкви в сусідньому селі Шибиринівка, ще за життя оплативши місце майбутнього поховання. На Андрієву ж долю випало все це пережити, коли навіть присипану попелом у дерев’яному жлукті невелику кількість борошна і ту знайшли. А його самого за небажання вступити в колгосп утримували в «холодній», час від часу насмішливо запитуючи: — Ну, шо, Андрєй Ігнатавіч, халаднО? — Да ніе, братіку* мУОй, — галаднО, — відповідав той.
Андрієвій родині вдалося вижити в голодні роки. Кмітливий, із жорстким норовом, на противагу батькові, старший Андріїв син Йосип зумів своєчасно наробити схронів поза межами садиби. Благо, навпроти двору було кладовище і болото, які колгоспні щупарі оминули. Переживши голод, прадід Андрій не пережив його наслідків — помер раптово «з живота» в «медовий», як співав бродячий сліпий лірник Василь АнОхрев, рік: «В тридцать трейтьом гадУ люді падають на хаду, а в тридцать четьвєртУОм гаду — будуть єсті булку на мєду». Обрядила Харитина чоловіка в найгарнішу сорочку, одну з дванадцяти вишитих ним власноруч. Прадідова могила на занедбаному старому кладовищі збереглася. Того ж таки «медового» року було знищено і Шибиринівську церкву. Усі цвинтарні поховання — спаплюжено. А вже в 1980-ті, під час прокладення труб водогону через місце орієнтовного поховання прапрадіда Білого І. В. було повикидано кістки…
…Кажуть, що за гріхи предків потерпають чотири наступні покоління роду. То вже ж якось, прапрадіде Іване і прадіде Андрію, владнайте, сидячи за одним столом, цю справу. Та не «розрахунковими вуглинками», а якось полюбовно. Ви є невід’ємними гілками мого родового дерева, то ж я і надалі вас запрошуватиму до свого столу. І нехай ніхто з нащадків не несе відповідальності за ваше непорозуміння.
Спочивайте з миром!
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |