Головна › Новини › КУЛЬТУРА
Вино сорокалітньої давнини
13-Лют-20 299 5.0 0
Олімпійського літа 1980-го ми, обранці четвертого курсу журфаку Шевченкового університету, під орудою нашого завзятого провідничого доцента Василя Васильовича Яременка висадилися щасливим десантом за славними Карпатами. У той час страшно й подумати, аж у самісінькій Братиславі. Нас чекало спілкування з колегами - студентами Братиславського університету, відвідини тамтешнього відділення журналістики і знайомство з його навчально-виробничою базою, ознайомча поїздка до празького Карлового університету і навіть у центр українства та українськомовних видань - місто Пряшів.

У Братиславі нас прихистило університетське студмістечко. Нові гуртожитки, чисті світлі кімнати з балконами, добре і затишно вмебльовані, а головне відсутність клопів і навіть тарганів увели нас у стан якщо не самадхі, то явного йогічного просвітління. Але милування-дивування, навіть коли воно стосується найсокровеннішого - чотирьох стін свого милого мешкання, теж швидко втомлює. І щоб розвіятися, наші нові братиславські друзі-однолітки запропонували вилазку у місто. З вечерею у, як вони сказали, культовій винарні "У Франтішека".
Випущу деталі відвідин музеїв та інших пам'ятних місць словацької столиці, з перекусом для нас тоді геть екзотичними хотдогами, приправленими знаменитою словацькою солодкою гірчичкою...

Ближче до діла.
До вечері.

"Франтішек" уразив нас підвальним огромом (наші колеги пояснили: колишня винарня колишнього монастиря, а святі отці, як відомо, споконвіку розуміються на "ін віна верітас". Гамір у цьому райському лабіринті виноточивого Бахуса стояв несосвітенний! Гідний царгородського базару.

Лабіринтами тисняви пробралися-таки до замовленого довгого столу з лавицями.
Почався обряд мочемордія. Глеки з вином порожніли і поповнювалися неймовірно швидко. Ми з усіх сил старалися загнати офіціантів, але ті, очевидно, були скороходами у сьомому коліні. Ми явно програвали і трохи досадували. Пісня - ось що могло повернути, наснажити нашу волю до перемоги. І ми заспівали "Розпрагяйте, хлопці"...

Як виявилося "розпрягати" ще не був час. Скорше, навпаки. Якоїсь миті на столах з'явилася батарея пляшок зі сливою на етикетках і наші словацькі друзі заспівали запальної "Викруци". А потім - "На Оравє, добре, на Оравє здраво". А на завершення один із "содругів" таємниче додав до цієї народної пісні ще один куплет, заборонений.

"Мали штирі коні, добре ми орали,
Пришли колхознічкі, пришли колхознічі, гей, коні мі побрали".

А далі нашу забаву буквально наснажили... німці. Вони компанією випивали в сусідній ніші-"келії". І наш співочий настрій швидко перекинувся на них. Хтось із них спробував затягнути своєї. Вийшло не дуже. Але нас запалило новим духом суперництва. Тепер уже спільним українсько-словацьким хором, на добрих півтора десятка молодих голосів ушкварили "Катюшу". З якимось одчайдушним натиском - наче брали приступом Рейхстаг. Наші сусіди вийшли з келії і тут-таки здалися до нашої компанії. Звісно ж, із своєю "винною контрибуцією". Виявляється, це була туристична група з НДР (Німецької Демократичної Республіки), яка поверталася з туру Радянським Союзом. Ми, звісно закріпили нашу дружбу новою високою хмільною хвилею.

Вечеря завершилася, як писали тоді, "у дружній братерській обстановці". В акурат до останнього автобуса. Ми проспівали усі 40 хвилин переїзду і як бонус отримали дозвіл доброго водія-словака їхати безкоштовно.

Студмістачко зустріло густою теплою сутінню солодких снів. Утім, дебела багатоповерхівка жіночого гуртожитку, що став на нашому шляху, ще сліпала одинокими вікнами. Решта були заплющені - спали.
Але ж який сон такої славної чевневої лукавої ночі! Коли медоточить чаром кохання акація, сміються солов'ї і б'ють піснями в груди. Коли місяць на небі, зіроньки сяють... Коли та пісня мила, та пісня люба, все про кохання, все про любов...
Від нашого співу прокинувся вулик. Засяяли соти вікон і звідти на балкон, випурхнули метеликами дівчата. З теплих ліжок, у ніжних льолях...

Нас аж приском обдало. І ткали габу української пісні здіймаючи її до тих метеликів, до ясних зір, до літнього Всесвіту... Нам аплодували і ми не чули під ногами землі.

Але усе урвалося в одну мить. З темного закутня студмістечка, з тієї його закапельні, яка ховала гостьові котеджі, до нас біг наш славний провідничий. Розкішний, як Аполлон: у білій майці, синіх з білими ромашками трусах, у капцях на босу ногу... І грізний наче Зевс: чупер сторчма, очі з-під зсуплених брів іскри крешуть... Гримотить ядерними словами, найдрукованіші з яких - "сволочі!" і "свині!".
- Ви що це собі............. дозволяєте! Завтра ж телеграфую в деканат! Усіх на звільнення! Додому.........! Додому!"
І стусанами, стусанами...
Загнав нас у наші мешкання як шкодливих котів.
Ршта ночі минула без сну. У мученицьких роздумах засуджених до страти.
Вдосвіта мали їхати на двірець, а звідти потягом у Банську-Бистрицю.

До збору з'явилися всі як під клич сурми. Вийшов Василь Васильович. Посміхався.
- Ну що, пияки. Маєте щастя, що добре співали. Якби фальшивили - сьогодні ж про цей інцидент знав би декан.
У гурті полегшено зітхнули.
- Але ви не радійте...... ! Я для вас приготував покарання. За всю дорогу жоден із вас не склепить повіки. Хто спробує - отримає добрячого персонального стусана. Я вам читатиму лекцію.

Та й справді, тільки-но потяг загойдався, ми рушили в купе Василя Васильовича, на заклання.

І він почав лекцію, попередивши, щоб ніхто нічого не нотував. Розповідав про геть незнану тоді для нас літературу "Розстріляного Відродження". Відкривав імена, які ніхто з нас доти не чув: Хвильовий, Чупринка, Зеров, Драй-Хмара, Свідзинський, Маланюк... Повідав страшну історію про те, як енкаведисти знущалися над Рильським і навіть вирвали йому вуса ("Придивіться на портрет Максима Тадейовича, у нього явний шрам на верхній губі"). І за що? За хрестоматійни вірш "Моя Батьківщина" , який тоді мав строфу про "козацькі могили високі". От за ті могили великого поета ледь самого не спровадили у безіменну рострільну яму...
Минали години, Яременко тихо оповідав, а ми сиділи як укопані. Мовби громом уражені. Тамували дих і дочували чи то стукіт коліс, а чи свої серця.

Такої стосилої лекції я більше ніде і ні від кого не чув.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ

На фото: Василь Яременко зараз...



Теги:українська література, розстріляне Відродження, Валерій Ясиновський, Василь Яременко


Читайте також



Коментарі (0)
avatar