реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Батькова рука

Була ніч, темна й сльотава. Ми з батьком верталися від його брата, мого дядька, вузенькою вуличкою, тісним прогоном. Стріпував крильми якийсь птах на гіллі і щось шемрало в лопухах попідтинню. Батько насвистував попереду, а я підтюпцем біг іззаду, і серце моє тріпотіло в чобітках. І раптом – чого найбільше боявся – щось мене схопило за руку, за плечі, зірвало шапку з голови. Я крикнув у морок, обмираючи тілом і духом. Батько вернувся і визволив мене з лабетів напасника.

«Не бійся, це корч, – мовив сміючись. – Всього-на-всього корч шипшини. Бабуня запарює її на чай».
І поклав руку на плече, і вона гріла мене й захищала решту дороги.

А це вже було на Тисі. Батько рибалив, а я бігав босоніж бережком. І тут побачив змію, що вилізла з води погрітися. Дивилася на мене холодними жадібними очима. Я побіг, а вона за мною. І вчув, як щось пронизливо вжалило в п’яту. Скрикнув і заточився на гарячу траву… Потім наді мною схилився батько. Він дістав гострий рибальський гачок і торкнувся болючої ранки.

«Не бійся, це колючка. Всього-на-всього тернина всохлого будяка».
І сказав, що змія мудріша за людину, і ніколи нас даремно не зачепить.

… А коли я лежав у гарячці, без руху й голосу, і лікар винувато відводив погляд від благальних материних очей, батько сидів поряд і тихо шептав:
«Не бійся, це лише вірус. Всього-на-всього маленький капосний вірус. А ти вже достатньо великий і сильний, щоб побороти його».

І спасенна прохолода руки торкалася мого розпаленого чола.

А на десять років дістав від нього подарунок – велосипеда «Орлятко». Пів-зарплати віддав, зітхала мати. І я, окрилений, пустився на велосипеді в долину із замкової гори. Зупинив наш лет придорожній пень. Обдерті коліна та лікті, розквашений ніс. На передньому колесі – «вісімка». Я тремтів не стільки від болю, як від очікування покари. А батько дістав інструмент і заходився ворожити над колесом. Вигинав, випрямляв, а подекуди міняв дротики. І заспокійливо приказував:
«Не бійся, це лише спиці. Всього-на-всього спиці. Тільки нічого не кажи мамі».

Я ріс і віддалявся. З’явилися ті, кому тепер потрібна була моя рука. І батькова все рідше торкалася мене – але ці доторки ще довго будили гарячий струм у тілі й душі.

… Спливли роки, багато часу минуло, але й досі буває, що в пітьмі снів ти шукаєш батькову руку. Женешся за чимось, ідеш, бредеш – і щось тебе стримує, гальмує, тягне назад, плутає ноги, завдає ран у дорозі, тілесної і душевної болі, і хтось встромляє палиці в колеса підступами, заздрощами, інтригами, домислами…

І тоді ти кажеш собі словами батька:
«Не бійся, це всього-на-всього корчі… Не бійся, це всього-на-всього тернини… Не бійся, це всього-на-всього вірус… Не бійся, це всього-на-всього спиці…»
І колесо твого життя крутиться далі…

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Із книги "Єдин. Маленькі сповіді серця".



Теги:дитинство, Мирослав Дочинець, батько


Читайте також






Коментарі (0)
avatar