Про прогули

У десятому класі ми з однокласником Сашком хронічно прогулювали уроки. Підбурювачем був я, вважаючи алгебру, хімію і фізику марнуванням дорогоцінного часу. Не здогадуючись, що прийде інший час – і я збагну: писемний рядок має нести в собі хімію запахів, фізику енергії, кристалічну решітку точності і формулу золотого перетину.

Зі школи ми втікали на Замкову гору. Гойдалися на деревах, грали в «чіки», щось копали під мурами, переповідали одне одному прочитане. Благодатні це були години і дні. Але, діставши прочухана від батьків-учителів, мій товариш підтягнувся в навчанні і все рідше приставав на моє змовництво. Що ж, у цьому була своя перевага: я усамітнювався під соснами і безборонно читав свого Бальзака, який приголомшував мене владою слова.

Майже впритул до сосняка спускався з пагорба Сільваш-цвинтар. Кожного разу я заставав нові могили. Якогось дня біля однієї я побачив немолодого чоловіка. Довго й понуро стояв він над голим горбиком свіжої землі з дощатим хрестом. Засмакувавши французьких таємниць, я почав подумки висновувати з цієї картинки якусь історію. Чоловік обернувся і рушив у мій бік. Я, чомусь соромлячись свого заняття, хутко заховав книжку в сухій глиці.

– Не встиг, – промовив незнайомець упалим голосом. – На два дні запізнився. Воно й подумати – півтижня в дорозі. Неблизький путь. От і не застав… Батько, – кивнув на могилу. – Тридцять літ тому бачилися востаннє. Він тут один як палець, а я там – на краю землі. Теж як палець. Відтятий...Така от історія з географією…

Чоловік понишпорив у валізці і вийняв пляшку. На коньячній етикетці була зображена засніжена гора, над горою хмари, а на них – золоті зірочки. П’ять.

– Вип’єш зі мною? – спитав ніяковою. – За батькову пам’ять. Самому якось не з руки.
Я готовно хитнув головою. Ковтнув із горла – і питво пронизливо, як рядки Бальзака, різонуло по мозку. Коньяк я пив уперше. Вдома у нас було тільки батькове вино з напівдикої ізабелли, яке він чомусь називав «мускат благородний».

Чоловік також випив і важко видихнув:
– Не встиг. Весь час кудись біжиш… чи від чогось біжиш. І весь час не встигаєш…

Ще ковтнув і надовго замислився. А потім знову помітив мене:
– Прогулюєш уроки?
Я сумно кивнув.
– Нічого, друзяко, це не найбільша біда. Головне – не прогулюй життя.

Сказав і понуро пішов під соснами на вигін. Раптом зупинився і обернувся:
– І не закопуй книжок. Тут ховають людей, а не книжки…

Він пішов, а я залишився з деревами і з Бальзаком. І солодка воля, добута прогулом, раптом утратила свою щемку принаду.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Із "Книги надиху. Уроки світу, Неба і людей".