Вбили за Україну
“Спасибі, друже, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, повік твою ”Червону руту” співати будуть солов’ї!”.
22 травня 1979 року на вулиці Львова вийшли тисячі людей. Вони в заціпенінні стояли перед будинком, де мешкав покійний композитор Володимир Івасюк (вулиця Маяковського, 106; тепер вона названа на честь Костя Левицького), а у Володиній квартирі стояла труна з його тілом, яку влада не дозволила відкривати. Своєю смертю молодий Івасюк об’єднав багатьох людей, влаштувавши водночас для тих, хто знав його, іспит на честь, гідність і вірність. У натовпі гостро відчувався настрій протесту. Хоча львів’яни не вигукували гасел і не несли транспарантів, це зібрання нагадувало політичний мітинг.
Львів прощався зі своїм улюбленцем — композитором, якого шанували всі: і малі, і сивочолі. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому. Протягом 12 років він підносив гордість українців за свою мову, поезію, музику, відкидаючи зневажливі поняття ”хохляцтво” та ”хуторянство”.
Це була небачена у ті роки процесія, фактично непокора радянській владі, правоохоронцям, суду. Це була відповідь на всі наклепи, нашіптування, побажання й рекомендації партійно–владної верхівки, залякування судових органів не йти на похорон ”самогубця”. Давалися ж ці вказівки під загрозою відрахування з вузу чи звільнення з роботи. У львівських вищих навчальних закладах саме цього дня призначили комсомольські збори з обов’язковою явкою.
Секретар Львівського обкому партії Дмитро Яремчук розпорядився, щоби працівники службових установ не покидали роботи, а студентам погрозив виключенням з вузів чи позбавленням стипендії за участь у похороні крамольного композитора. Михайлові Григоровичу Івасюку розповідали жінки, які працювали в прокуратурі, що їм теж було заборонено покидати робочі місця в другій половині дня, коли відбувався похорон Володимира Івасюка. Вони не покинули місце служби, але й не працювали в той час, а сиділи за робочими столами й оплакували сумну долю свого улюбленого композитора.
Ростислав Братунь написав клопотання у радянські владні інстанції від Спілки письменників, щоб Володю поховали на Личаківському цвинтарі. Офіційні органи нав’язували народу версію, що Івасюк учинив самогубство, тому його могли поховати на віддаленому Сихові чи десь подалі від Львова. Один партійний керівник з Львівського обкому партії дозволив собі вигукнути: ”Викиньте Івасюка на задвірки!” Але гуманно проявив себе у непростій ситуації тодішній перший секретар Львівського міського комітету Комуністичної партії Генріх Бандровський. Він підписав листа, яким дозволив поховання на Личакові (партійна ”розплата” не забарилася, Бандровського швиденько ”перекинули” на Закарпаття).
Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті — у ”Львівському залізничнику” (вона виходила невеликим накладом).
Михайло МАСЛІЙ
22 травня 1979 року на вулиці Львова вийшли тисячі людей. Вони в заціпенінні стояли перед будинком, де мешкав покійний композитор Володимир Івасюк (вулиця Маяковського, 106; тепер вона названа на честь Костя Левицького), а у Володиній квартирі стояла труна з його тілом, яку влада не дозволила відкривати. Своєю смертю молодий Івасюк об’єднав багатьох людей, влаштувавши водночас для тих, хто знав його, іспит на честь, гідність і вірність. У натовпі гостро відчувався настрій протесту. Хоча львів’яни не вигукували гасел і не несли транспарантів, це зібрання нагадувало політичний мітинг.
Львів прощався зі своїм улюбленцем — композитором, якого шанували всі: і малі, і сивочолі. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому. Протягом 12 років він підносив гордість українців за свою мову, поезію, музику, відкидаючи зневажливі поняття ”хохляцтво” та ”хуторянство”.
Це була небачена у ті роки процесія, фактично непокора радянській владі, правоохоронцям, суду. Це була відповідь на всі наклепи, нашіптування, побажання й рекомендації партійно–владної верхівки, залякування судових органів не йти на похорон ”самогубця”. Давалися ж ці вказівки під загрозою відрахування з вузу чи звільнення з роботи. У львівських вищих навчальних закладах саме цього дня призначили комсомольські збори з обов’язковою явкою.
Секретар Львівського обкому партії Дмитро Яремчук розпорядився, щоби працівники службових установ не покидали роботи, а студентам погрозив виключенням з вузів чи позбавленням стипендії за участь у похороні крамольного композитора. Михайлові Григоровичу Івасюку розповідали жінки, які працювали в прокуратурі, що їм теж було заборонено покидати робочі місця в другій половині дня, коли відбувався похорон Володимира Івасюка. Вони не покинули місце служби, але й не працювали в той час, а сиділи за робочими столами й оплакували сумну долю свого улюбленого композитора.
Ростислав Братунь написав клопотання у радянські владні інстанції від Спілки письменників, щоб Володю поховали на Личаківському цвинтарі. Офіційні органи нав’язували народу версію, що Івасюк учинив самогубство, тому його могли поховати на віддаленому Сихові чи десь подалі від Львова. Один партійний керівник з Львівського обкому партії дозволив собі вигукнути: ”Викиньте Івасюка на задвірки!” Але гуманно проявив себе у непростій ситуації тодішній перший секретар Львівського міського комітету Комуністичної партії Генріх Бандровський. Він підписав листа, яким дозволив поховання на Личакові (партійна ”розплата” не забарилася, Бандровського швиденько ”перекинули” на Закарпаття).
Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті — у ”Львівському залізничнику” (вона виходила невеликим накладом).
Михайло МАСЛІЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |