«Варфоломій»
Україні катастрофічно бракує біографій видатних людей світу. Звісно, і своїх – скажімо, як нам освоїти уроки життя без біографій Симиренків, Євгена Чикаленка, патріарха Мстислава, Івана Козловського, Сергія Корольова,Євгена Маланюка, Дмитра Донцова, Левка Лук’яненка, або без сучасно прочитаних біографій Олександра Довженка, Павла Тичини, Миколи Скрипника, отаманів Зеленого чи Євгена Ангела, кардинала Любомира Гузара чи патріарха Філарета ? Проте у теперішньому глобалізованому світі, що все більше нагадує велике село, пронизане плітками інтернету, нам треба по-українськи прочитати життя Індіри Ганді і Кемаля Ататюрка, Вітаутаса Ландсбергіса і Йосипа Броз Тіто, Салазара і Франко, Аденауера і де Голля, Томаша Масарика і Бориса Єльцина… Список довгий. І уточнення: по- українськи – це не тільки українською мовою, але через призму українського бачення світу, сиріч наших інтересів у ньому. Тому прості перекази біографій, скажімо, Черчілля чи де Голля, здійснені українськими авторами і видані нещодавно у популярному видавництві – пусті, як оболонка горіха без самого горіха. А біографії видатних людей, написані неукраїнськими авторами, безперечно, цікаві і потрібні край українцям для науки, але – як етап до написання біографій з українським прищуром до лукавого світу.
Слава Богу і трудящим людям, поступово ця велика гулка ніша заповнюється – останнім часом вийшли якісні біографії митрополита Андрея Шептицького, Бен- Гуріона, Ататюрка, де Голля, Черчілля, Далі Грібаускайте, але всі вони, крім першої, - авторства іноземців. Такою ж є і книга Іоана Хрисавгіса «Варфоломій. Апостольська місія. Пророче бачення» - про константинопольського архієпископа, вселенського патріарха Варфоломія Архондоніса. Звісно, нам потрібна і біографія, написана таки українським автором, бо, погодьтеся, погляди грека, що живе у США, і українця з княжого Києва на постать архіпастиря, який надав українській церкві Томос про незалежність, зрушивши московорієнтацію значної частини православного світу – таки різні за визначенням.
Неможливо порівняти кількість біографій римських пап і константинопольських патріархів – і вже у цьому є якась певна православна само ущербність. Хоча люди віруючі можуть говорити про скромність, як християнську чесноту, але в сучасному світі Євангеліє має бути проповідане з усяких джерел, а не тільки з амвону чи казальниці. Для прикладу: кричуще незнання українцями статусу, обставин, та й взагалі мало не самого існування константинопольського патріарха приводить, зокрема, до такої тупої і далекої від євангельських заповідей приліпленості, не віддереш – до московської церкви та неприязні до всіх інших автокефальних церков. Скажімо, що знає православний українець про особливості грузинського православія чи болгарського? Які уроки здобуття польської автокефалії чи визволення з-під Москви Естонської автономної церкви в юрисдикції константинопольського патріархату? Чи чому, зрештою, патріарх, який знаходиться в неприязному мусульманському оточенні, у серці Туреччини, є першим за честю у православному світі, а не московський з його ефесбешною охороною, палацами у Геленджику і під Москвою та з його винно - цигарковим бізнесом?
Книга Іоана Хрисавгіса в українському перекладі, видана «Дух і Літера», робить першу спробу заповнити цей вакуум. Але тільки перший. Адже ні об’єм (доволі скромний), ні зміст, де багато місця займають слова інших людей про патріарха Варфоломія, не дають повного уявлення ні про самого патріарха, ні про обставини його служіння. Та й не може радник патріарха відверто сказати про його становище у Туреччині, де влада не визнає його главою церкви, що діє по всьому світу, а лишень керівником малесенької грецької громади у самій Туреччині. Проте, як для першої книги – і то добре.
Зразком інтелектуальної біографії є для мене книга Джорджа Вейгела «Свідок надії» про папу Івана Павла II. Два томи, що ошатно видані, детально, з аналізом філософії та політики, прослідковують життя цього видатного ієрарха. Між тим, Варфоломій для православних здійснює практично такий самий огром роботи, що і його римський колега.
Скажімо, той же Томос для українців – це не цукерка, не почесна грамота і не орден «За заслуги». Це початок перевороту у всьому світовому православ’ї, яке, до речі, нараховує 300 мільйонів вірних. Адже досі, користуючись затиснутого мусульманами на Фанарі патріарха, Москва ще від часів Сталіна робила все для вивищення московської церкви з відповідним нав’язуванням “істинно російських цінностей», які часто до християнства стосуються як криве до прямого. Невипадково, коли московський патріарх Кіріл Гундяєв приїхав «на розбірки» до вселенського патріарха з приводу надання Томосу українцям, етім клятим бандєровцам, і став хвалитися скільки у них храмів, Варфоломій чітко і просто запитав: «А скільки людей ви воцерковили? Скільки привели до Христа?». Ге, хто ж відповість на таке хитромудре грецьке запитання, коли у московітів тільки надута велич цінується…
До українського Томосу і до Критського собору, проведеного патріархом Варфоломієм, практично всі церкви світу взорувалися на Москву. Навіть еллінські – недарма частина підкуплених Москвою ієрархів Кіпрської та Елладської церков були і є проти української автокефалії. Що вже казати про великодержавних сербів чи всуціль зорієнтованих на Москву православних поляків (точніше сказати – білорусів, бо вони становлять більшість у Польській автокефальній православній церкві) ?! Варфоломій зрушив камінь православної залежності від Москви і це є епохальним.
Патріарх є і оригінальним мислителем, про що ми в Україні також не знаємо. Скажімо, він каже: «Парадоксально, що віра може витримати несвободу,але свобода нездатна довго тривати без віри. І хоча Господь привів нас до розуму, розум сам собою не може привести нас до Бога. На це здатна лише віра. Модерна епоха не знищила віри; віру так само не можна знищити, як і любов. Навіть атеїсти вірять в атеїзм».
Автор лише штришками показує як Варфоломій, рідний острів якого окупували турки, поступово домагається відродження православ’я у самій Туреччині, де колись була могутня грецька громада. Щоправда, на фоні оголошення Ердоганом Святої Софії мечеттю це й малопомітно, але для самої Туреччини знаково, що у ряді закинутих монастирів та храмів стало можливим молитися християнам, хай навіть раз на рік. Та й взагалі модель співжиття з мусульманами, яку виробили попередники Варфоломія і він сам, має бути надзвичайно важливою для сучасного світу, краяного мусульманськими радикалами та заполонюваного мусульманами аж до холодної Швеції включно. У російській Тюмені діє мечеть, що вже казати про більш теплі країни…
Критський собор, скликаний патріархом Варфоломієм, не можна все ж порівняти з Другим Ватиканським хоча б через те, що той засідав кілька років і розглянув набагато ширше коло питань. Але він важливий самим фактом зібрання православних ієрархів усього світу. Крім, звісно, московської церкви, патріарх якої своїм не приїздом думав зірвати собор. В обозі Москви повелися Антіохійська (фактично Сирійська), Болгарська, Сербська та Грузинська церкви, чим показали не тільки свою залежність, але й провінційність. І якщо сирійська церква живе під снарядами війни, то неприїзд грузин і болгар, як і невизнання ними української автокефалії, свідчить про глибоку пронизаність їх структур агентами спецслужб Росії. Православіє – таке ж поле, точніше хащі, війни спецслужб, як і промислове шпигунство. Тим паче важко переоцінити, що патріарху Варфоломію все ж вдалося Критський собор провести.
…Біографії видатних людей – це не переказ дат і фактів, це уроки. Цю просту очевидність давно зрозуміли на заході, де біограф істика та мемуаристика займають чільне місце у книговиданні. Україні до цього розуміння ще йти та йти.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Слава Богу і трудящим людям, поступово ця велика гулка ніша заповнюється – останнім часом вийшли якісні біографії митрополита Андрея Шептицького, Бен- Гуріона, Ататюрка, де Голля, Черчілля, Далі Грібаускайте, але всі вони, крім першої, - авторства іноземців. Такою ж є і книга Іоана Хрисавгіса «Варфоломій. Апостольська місія. Пророче бачення» - про константинопольського архієпископа, вселенського патріарха Варфоломія Архондоніса. Звісно, нам потрібна і біографія, написана таки українським автором, бо, погодьтеся, погляди грека, що живе у США, і українця з княжого Києва на постать архіпастиря, який надав українській церкві Томос про незалежність, зрушивши московорієнтацію значної частини православного світу – таки різні за визначенням.
Неможливо порівняти кількість біографій римських пап і константинопольських патріархів – і вже у цьому є якась певна православна само ущербність. Хоча люди віруючі можуть говорити про скромність, як християнську чесноту, але в сучасному світі Євангеліє має бути проповідане з усяких джерел, а не тільки з амвону чи казальниці. Для прикладу: кричуще незнання українцями статусу, обставин, та й взагалі мало не самого існування константинопольського патріарха приводить, зокрема, до такої тупої і далекої від євангельських заповідей приліпленості, не віддереш – до московської церкви та неприязні до всіх інших автокефальних церков. Скажімо, що знає православний українець про особливості грузинського православія чи болгарського? Які уроки здобуття польської автокефалії чи визволення з-під Москви Естонської автономної церкви в юрисдикції константинопольського патріархату? Чи чому, зрештою, патріарх, який знаходиться в неприязному мусульманському оточенні, у серці Туреччини, є першим за честю у православному світі, а не московський з його ефесбешною охороною, палацами у Геленджику і під Москвою та з його винно - цигарковим бізнесом?
Книга Іоана Хрисавгіса в українському перекладі, видана «Дух і Літера», робить першу спробу заповнити цей вакуум. Але тільки перший. Адже ні об’єм (доволі скромний), ні зміст, де багато місця займають слова інших людей про патріарха Варфоломія, не дають повного уявлення ні про самого патріарха, ні про обставини його служіння. Та й не може радник патріарха відверто сказати про його становище у Туреччині, де влада не визнає його главою церкви, що діє по всьому світу, а лишень керівником малесенької грецької громади у самій Туреччині. Проте, як для першої книги – і то добре.
Зразком інтелектуальної біографії є для мене книга Джорджа Вейгела «Свідок надії» про папу Івана Павла II. Два томи, що ошатно видані, детально, з аналізом філософії та політики, прослідковують життя цього видатного ієрарха. Між тим, Варфоломій для православних здійснює практично такий самий огром роботи, що і його римський колега.
Скажімо, той же Томос для українців – це не цукерка, не почесна грамота і не орден «За заслуги». Це початок перевороту у всьому світовому православ’ї, яке, до речі, нараховує 300 мільйонів вірних. Адже досі, користуючись затиснутого мусульманами на Фанарі патріарха, Москва ще від часів Сталіна робила все для вивищення московської церкви з відповідним нав’язуванням “істинно російських цінностей», які часто до християнства стосуються як криве до прямого. Невипадково, коли московський патріарх Кіріл Гундяєв приїхав «на розбірки» до вселенського патріарха з приводу надання Томосу українцям, етім клятим бандєровцам, і став хвалитися скільки у них храмів, Варфоломій чітко і просто запитав: «А скільки людей ви воцерковили? Скільки привели до Христа?». Ге, хто ж відповість на таке хитромудре грецьке запитання, коли у московітів тільки надута велич цінується…
До українського Томосу і до Критського собору, проведеного патріархом Варфоломієм, практично всі церкви світу взорувалися на Москву. Навіть еллінські – недарма частина підкуплених Москвою ієрархів Кіпрської та Елладської церков були і є проти української автокефалії. Що вже казати про великодержавних сербів чи всуціль зорієнтованих на Москву православних поляків (точніше сказати – білорусів, бо вони становлять більшість у Польській автокефальній православній церкві) ?! Варфоломій зрушив камінь православної залежності від Москви і це є епохальним.
Патріарх є і оригінальним мислителем, про що ми в Україні також не знаємо. Скажімо, він каже: «Парадоксально, що віра може витримати несвободу,але свобода нездатна довго тривати без віри. І хоча Господь привів нас до розуму, розум сам собою не може привести нас до Бога. На це здатна лише віра. Модерна епоха не знищила віри; віру так само не можна знищити, як і любов. Навіть атеїсти вірять в атеїзм».
Автор лише штришками показує як Варфоломій, рідний острів якого окупували турки, поступово домагається відродження православ’я у самій Туреччині, де колись була могутня грецька громада. Щоправда, на фоні оголошення Ердоганом Святої Софії мечеттю це й малопомітно, але для самої Туреччини знаково, що у ряді закинутих монастирів та храмів стало можливим молитися християнам, хай навіть раз на рік. Та й взагалі модель співжиття з мусульманами, яку виробили попередники Варфоломія і він сам, має бути надзвичайно важливою для сучасного світу, краяного мусульманськими радикалами та заполонюваного мусульманами аж до холодної Швеції включно. У російській Тюмені діє мечеть, що вже казати про більш теплі країни…
Критський собор, скликаний патріархом Варфоломієм, не можна все ж порівняти з Другим Ватиканським хоча б через те, що той засідав кілька років і розглянув набагато ширше коло питань. Але він важливий самим фактом зібрання православних ієрархів усього світу. Крім, звісно, московської церкви, патріарх якої своїм не приїздом думав зірвати собор. В обозі Москви повелися Антіохійська (фактично Сирійська), Болгарська, Сербська та Грузинська церкви, чим показали не тільки свою залежність, але й провінційність. І якщо сирійська церква живе під снарядами війни, то неприїзд грузин і болгар, як і невизнання ними української автокефалії, свідчить про глибоку пронизаність їх структур агентами спецслужб Росії. Православіє – таке ж поле, точніше хащі, війни спецслужб, як і промислове шпигунство. Тим паче важко переоцінити, що патріарху Варфоломію все ж вдалося Критський собор провести.
…Біографії видатних людей – це не переказ дат і фактів, це уроки. Цю просту очевидність давно зрозуміли на заході, де біограф істика та мемуаристика займають чільне місце у книговиданні. Україні до цього розуміння ще йти та йти.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |