В наше село зайшли ЗСУ!

Через 35 днів окупації люди побачили наших!
Ще немає світла і зв’язку, ще буде зачистка і розмінування. Ще не зрозуміло яким чином нам гарантують те, що орки не повернуться і однієї ночі ми знову не прокинемося від бомбардувань чи кадирівської мордяки у дворі…
Але сьогодні я плачу від радості. Ми навіть купили піцу, щоб відсвяткувати.
Ми вже будуємо плани, як будемо повертатися, садити наш городик… заново поповнювати запаси
Я не хотіла розповідати раніше, бо мало які виродки мене читають. Але коли кадирівці виломили наше вікно, ми згадали, де в хаті заховані запасні ключі від усього. Ми подзвонили сусідам і попросили забрати всю їжу. В мене були великі запаси борошна, цукру, круп, 500-літрова морозилка м‘яса, масла і заморожених овочів, навіть багатенько дріжджів. Шоколад, морозиво, печиво! 20 літрів пального. Великий запас ліків від знеболюючих до антибіотиків, разом зі шприцами.
Я просила роздати те все людям в селі, які на той момент вже 2 тижні були в окупації. Хай краще з’їдять наші, ніж жертимуть орки.
Сусідка зробила інакше, вона тихенько вивезла то все і десь сховала, а потім по троху роздавала тим, хто лишився без їжі. По жменькі крупів на супи, по кусочку масла. Пекла хліб і роздавала родинам з дітками. Ліки, пальне, де кому що треба… Електрики немає в селі давно, але морозилка втримала нормально і м‘ясо дожило поки його забрали.
Коли мені всі казали - нащо ти то все збираєш, а почала я це робити одразу після останніх виборів Верхової Ради, бо мала таке не хороше відчуття біди, я мовчки кивала і робила своє. Я не знаю скільки грошей в те все вкладено але вони точно допомогли вижити людям.
Я сподіваюся орки більше ніколи не повернуться, а там де вони ще є, їх наша армія знищить всіх до одного. І ми всі зможемо повертатися додому. Я навіть котикам сказала, що скоро додому і там їх чекають смачненькі мишки…
Тим часом в нас знову повітряна тривога, сподіваємося обійдеться, бо нам скоро додому.

Тетяна Лупова, Київ.