Мене поплавило на сирниках
Я їхала з Києва. Посередині траси ми з моїм товаришем домовились зустрітися, треба було поговорити. Я заїхала в кафе і замовила сирники. Вони тут такі, як я люблю. Без родзинок, без цукрової пудри і джемів-сметани.
А напередодні ми розмовляли у вузькому колі про виснаження людей. Про втому і вигорання. Про те, як довго ти можеш триматися, попри тривоги, нічні атаки і хронічне вже безсоння. А потім стається щось, дрібне і незначне, і ти відключаєшся посеред життя. Іноді - без надії вмикнутися знову.
І я почала згадувати.
Про круту айтішницю, яка не реагувала на тривоги і не потребувала відпусток. Їй було все ок. Не страшно. Нормально. А потім, раптом (хоча зовсім не раптом, звісно), панічні атаки одна за іншою, і все, людина стає непрацездатною. І під питанням бажання жити взагалі.
Про хлопця, винахідливого і ресурсного. Все було ок. Поки не згорів від онкології за 3 місяці.
Про жінку, яка рятувала, допомагала, стала прихистком для сотень інших людей. І все з любов’ю і з добром, лагідно і підтримуюче. Аж поки не зробила крок у вікно на 22 поверсі…
Я все ще чекала своїх сирників. І товариша, який затримувався. Пила поки каву.
Офіціант мені сирників не приніс. Вибачився, і сказав, що не встигають, бо готують інший захід. І ще сказав: за каву можете не платити.Мене чомусь оце «за каву можете не платити», порвало найбільше.
І ще - відсутність сирників, про які я мріяла півдороги.
Не те, щоб я без них жити не могла. І не те, що я надто вимоглива до сервісу. З початком великої війни я взагалі не маю жодних претензій до сфери обслуговування. І не лише. Я рада, що люди працюють, що все нормально. Чесно, мені хотілося розплакатися. Затулити обличчя руками і аж до гикавки. І я вже було зібралась саме це зробити. Аж тут приїхав мій товариш.
І я, захлинаючись словами і намагаючись таки не розплакатися, розповіла йому про сирники. Про каву, за яку я можу не платити. І майже про все своє життя. Ми пішли на терасу. Він мене заспокоював, я продовжувала нанизувати слова одне на одне…Бо мене конкретно поплавило на сирниках.
Іноді будь яка дрібниця може стати тим тригером, який запустить дивні процеси в твоїй психіці.
І ти, яка не боїться шахедів і ракет (думає, що не боїться), яка спить і не чує повітряних тривог, яка все-все розуміє про наше нинішнє життя, раптом ламаєшся на відсутності сирників. Мозок - він же, образно кажучи, рептильний. Він спрацьовує попри раціо. І реагує дуже неочікувано і несподівано.
Тому, дорогі люди, бійтеся, плачте, не ховайте емоції, не спалюйте себе у вогні терпіння і витримки, дозволяйте собі бути не сильними, а звичайними. Любіть себе.
Я не знаю, як це вписати в наше життя. Як поєднати з тим, в чому ми всі живемо.
Але хоча б памʼятайте про те, що нам дуже легко зламатися.
… А сирники нам приготували. Дві порції. Я їла їх з відчуттям абсолютного щастя. І офіціанту, а заодно і всім, хто готувався до спеціального заходу, пояснила, що зі мною було.
І, здається, вони мене навіть зрозуміли. Принаймі, мені так хочеться думати.
Зоя КАЗАНЖІ
А напередодні ми розмовляли у вузькому колі про виснаження людей. Про втому і вигорання. Про те, як довго ти можеш триматися, попри тривоги, нічні атаки і хронічне вже безсоння. А потім стається щось, дрібне і незначне, і ти відключаєшся посеред життя. Іноді - без надії вмикнутися знову.
І я почала згадувати.
Про круту айтішницю, яка не реагувала на тривоги і не потребувала відпусток. Їй було все ок. Не страшно. Нормально. А потім, раптом (хоча зовсім не раптом, звісно), панічні атаки одна за іншою, і все, людина стає непрацездатною. І під питанням бажання жити взагалі.
Про хлопця, винахідливого і ресурсного. Все було ок. Поки не згорів від онкології за 3 місяці.
Про жінку, яка рятувала, допомагала, стала прихистком для сотень інших людей. І все з любов’ю і з добром, лагідно і підтримуюче. Аж поки не зробила крок у вікно на 22 поверсі…
Я все ще чекала своїх сирників. І товариша, який затримувався. Пила поки каву.
Офіціант мені сирників не приніс. Вибачився, і сказав, що не встигають, бо готують інший захід. І ще сказав: за каву можете не платити.Мене чомусь оце «за каву можете не платити», порвало найбільше.
І ще - відсутність сирників, про які я мріяла півдороги.
Не те, щоб я без них жити не могла. І не те, що я надто вимоглива до сервісу. З початком великої війни я взагалі не маю жодних претензій до сфери обслуговування. І не лише. Я рада, що люди працюють, що все нормально. Чесно, мені хотілося розплакатися. Затулити обличчя руками і аж до гикавки. І я вже було зібралась саме це зробити. Аж тут приїхав мій товариш.
І я, захлинаючись словами і намагаючись таки не розплакатися, розповіла йому про сирники. Про каву, за яку я можу не платити. І майже про все своє життя. Ми пішли на терасу. Він мене заспокоював, я продовжувала нанизувати слова одне на одне…Бо мене конкретно поплавило на сирниках.
Іноді будь яка дрібниця може стати тим тригером, який запустить дивні процеси в твоїй психіці.
І ти, яка не боїться шахедів і ракет (думає, що не боїться), яка спить і не чує повітряних тривог, яка все-все розуміє про наше нинішнє життя, раптом ламаєшся на відсутності сирників. Мозок - він же, образно кажучи, рептильний. Він спрацьовує попри раціо. І реагує дуже неочікувано і несподівано.
Тому, дорогі люди, бійтеся, плачте, не ховайте емоції, не спалюйте себе у вогні терпіння і витримки, дозволяйте собі бути не сильними, а звичайними. Любіть себе.
Я не знаю, як це вписати в наше життя. Як поєднати з тим, в чому ми всі живемо.
Але хоча б памʼятайте про те, що нам дуже легко зламатися.
… А сирники нам приготували. Дві порції. Я їла їх з відчуттям абсолютного щастя. І офіціанту, а заодно і всім, хто готувався до спеціального заходу, пояснила, що зі мною було.
І, здається, вони мене навіть зрозуміли. Принаймі, мені так хочеться думати.
Зоя КАЗАНЖІ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |