реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД
Упертий лемко
25-Сер-20 308 0.0 0
- Таки той Сильвестр і справді геть дурний, - каже Максимиха, зітхає й ще натрохи відкладає відро, закладає руки на грудях і чекає, що їй на це відповість баба Гримичка.

Баба думає й собі глибоко зітхає, а потім каже:
- Не знаю, небого, не знаю... Чоловік таке пережив, що має право.
- Та він, може, й має. Але про дітей би подумав, - не вгаває Максимиха. - Чи то вони мають жити в цій розвалюсі через його впертість?
- Таки йо, - погоджується Гримичка. - Упертий лемко.

Сильвестр з'явився в їхньому селі не так давно - був із переселених із польської території. У 1944-у його родину (та й не лише його) завантажили у вагони й повезли в безвість.

На Галичині Сильвестрові дали хату в селі, але назвати цю хату житлом було складно. Пустка, що ще до війни майже розсипалася, тепер стояла перекособочена, без вікон і димаря.

Сильвестр почав лагодити хату, та не встиг, бо його схапали на фронт. Дружина Домка, як могла, долабудала житло, щоб хоч з дітьми перезимувати.

Сильвестр повернувся весь в орденах, бо щось там на війні таке вчинив, що його кілька разів нагороджували. Що саме, навіть дітям і дружині не розповідав.

- Нащо вам то знати, - тільки й мовив - і ніхто особливо не допитував, бо знали батькову вдачу.
Сильвестр узявся за сільську роботу, купив корову, але за кілька років усіх погнали в колгосп - і вибратися з цієї убогої хати лемко втратив усяку надію.

Тяжка праця, трудодні... Діти підростали, а перехняблена хатина ще більше вростала в землю.
Близилася п'ятнадцята річниця закінчення війни, і колгоспне начальство вирішило створити подію.
Сильвестра викликали в контору й сказали, що йому дадуть нову хату. Чоловік звів брови й спитав:
- Яку? - знав-бо, що ніяких нових хат колгосп не будував.

- Та вже роки стоїть під горою будинок вивезених Луківих. Вони не повернуться. Ми дізнавалися - нема з них нікого живого. А хата невигідно побудована - далеко від центру. Ні садок там не зробиш, ні магазин.
Сильвестр знову супить брови.
- Не треба мені нової хати, - повертається й іде з контори.
Голова ошелешено мовчить, а потім наказує, щоб покликали Домку.

Домка прибігає додому після розмови з головою й нападається на Сильвестра:

- Ти здурів! Нам хату дають! Велику! Простору! Можна сказати, нову. Нарешті виліземо з цієї клітки. А ти відмовляєшся.
- Не візьму. Мені від москалів нічого не треба!
- Та де ти бачиш москалів?
- Як ти їх не бачиш, то це не означає, що то не вони тобі ту нещасну хату дають.
- Що ти мелеш?
- То ти мелеш!!! - Сильвестрові очі наливаються пурпуром. - Чи ти душі не маєш? Я був господарем, ґаздою. Вони мене з коренем вирвали, зробили злидарем у перехнябленій хаті, вони мене послали на війну людей убивати, а тепер ще хочуть поселити в житлі, із якого вигнали й перемордували хазяїв. Ти там зможеш жити? Бо я - ні!
Домка сідає на лаву, опускає голову на груди, ридання роздирають стару хату. Сильвестр виходить - дає жінці виплакатися.

Ганна АРСЕНИЧ - БАРАН


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Ганна Арсенич - Баран, радянська окупація, лемки, москалі


Читайте також



Коментарі (0)
avatar