"Українці завжди були найактивнішими бунтарями"

Вважає фінський письменник, автор першої науково-популярної книжки про Воркутинське повстання 1953 року Юкка Рислаккі.

Спеціальну відзнаку Гільдії людей книжки Київського національного університету імені Тараса Шевченка на нещодавньому Форумі видавців у Львові здобула книжка «Воркута. Повстання у виправно-трудовому таборі». Її автор — фінський журналіст, документаліст, карикатурист, письменник Юкка РИСЛАККІ був почесним гостем Форуму.

Юкка Рислаккі народився 1945 року в Гельсінкі, понад 20 років проживає в Латвії. Упродовж більш як 30 років працював у редакції впливової фінської газети Helsingin Sanomat, де писав про історію, поп-культуру та ідеологію в країнах Балтії. Юкка Рислаккі одружений з Анною Жигуре, письменницею, перекладачкою та колишнім послом Латвійської Республіки у Фінляндії. 2007 року вийшла у світ найвідоміша аналітична книжка Рислаккі «Маніпуляція фактами: латвійський варіант» фінською, а пізніше й англійською. 2009 року письменник одержав державну нагороду Латвії — Хрест Визнання Латвійської Республіки за популяризацію образу країни за кордоном.

Книжка фінського автора — це перше науково-популярне видання про одне з найбільших повстань у ГУЛАГу. На її презентації у Львові засновник і директор видавництва «Літопис» Михайло Комарницький зазначив, що вирішив перевидати працю Рислаккі українською мовою як данину пам’яті перед своїм батьком, котрий також був учасником Воркутинського повстання 1953 року. На урочисте представлення книжки приїхали сини одного з її героїв — Йосипа Ріпецького з Івано-Франківщини, котрий помер у жовтні 2013 року. Керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович у своєму виступі на презентації наголосив на особливому значенні виходу книжки Юкки Рислаккі у справі відродження маловідомих сторінок історії. Головний редактор журналу «Ї» Тарас Возняк зауважив, що в Україні, на жаль, бракує наукових досліджень на тематику повстань українців у концтаборах ГУЛАГу.

Український переклад книжки «Воркута...» здійснив Юрій Зуб — львів’янин, котрий навчається в аспірантурі Гельсінського університету, він також є автором фінсько-українського словника загальновживаної лексики. Юкка Рислаккі зауважив, що переклад багато в чому навіть кращий за оригінал. І справді, наукове дослідження читається дивовижно легко й цікаво, хоч описано надзвичайно трагічні сторінки історії. Важливо, що Юкка Рислаккі розповідає про одне з найбільших повстань ГУЛАГу, використовуючи власні інтерв’ю з його учасниками, а також наукові публікації, які були малодоступними українським історикам.

«У повстанні влітку 1953 року, що відбулося після смерті Сталіна, українці та балтійці виявляли найбільшу активність і заплатили високу ціну за свій спротив, — зауважив Юкка Рислаккі. — Десять років тому, коли я почав роботу над своєю книжкою, я вирішив написати про одного фіна, котрий загинув під час цього повстання. Але в процесі роботи змінив свою думку й вирішив писати про всіх. Я дізнався багато нового про українців, зокрема, що вони становили значну частину в’язнів ГУЛАГу. Українці завжди були найактивнішими бунтарями серед ув’язнених інших національностей, за ними такими були поляки».

Через історію учасника повстання фіна Ейно Прюкю автор книжки «Воркута!» розповідає також про радянські репресії щодо фінського народу. Ми мало про це знаємо, але нам відомо, що це було. Читаючи, наприклад, про те, як у Карелії «викорінювали все фінське», у Санкт-Петербурзі заарештовували фінів за національною ознакою, впізнаємо той самий репресивний радянський почерк у знищенні українців та вивезенні у заслання кримських татар...

В історії ГУЛАГу відбулося чимало бунтів та повстань різного характеру, але з одним сумним кінцем — жорстоким придушенням. Але три з них — Норильське, Воркутинське і Кенгірське — були найбільш організованими та масовими, і, зрештою, примусили керівництво СРСР змінити систему ув’язнення, що надалі призвело до перегляду справ засуджених і звільненню багатьох політичних в’язнів. А нові політв’язні 1960 — 1970-х років відбували свої терміни у зовсім інших умовах і могли продовжувати свій табірних спротив інакшими (не збройними, а більш правозахисними) методами і засобами боротьби.

Якщо про Норильське та Кенгірське повстання написано і сказано доволі завдяки ЗМІ та виданим книжкам зі спогадами, то Воркутинське досі залишається найменш відомим.

Українці, які були найпотужнішою рушійною силою повстання у Воркуті, дуже мало залишили своїх опублікованих спогадів. Особливістю цього великого протесту було те, що вперше ті з в’язнів, чия доля була найгіршою, не просили, а вимагали, і не поліпшення умов праці, а волі. «Організований контрреволюційний антирадянський саботаж» — так характеризували дії повстанців у московських документах стражі тоталітарного режиму. Політв’язні розуміли, що влада за це жорстоко каратиме, але не хотіли вмирати рабами. «Горді українці становили в ВоркутЛАГу згуртовану громаду, вони палко ненавиділи совєтську систему, і їхній патріотизм та духовна твердість вражали інших», — зауважив у своєму дослідженні Юкка Рислаккі.

Воркутинське повстання тривало з 19 липня до 1 серпня 1953-го в таборі № 6 особливого режиму під назвою РечЛАГ. Він складався із 17 зон, у яких відбували покарання 38 589 ув’язнених. Серед них було 16 812 націоналістів: 10 495 українських, 2935 литовських, 1521 естонський, 1075 латвійських, 510 польських. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами, вони не отримали амністії після смерті Сталіна.

Повстання назрівало поступово, із низки страйків, які майже щодня спалахували в різних табірних відділеннях. У зонах РечЛАГу діяли підпільні гуртки, організовані на національних чи земляцьких засадах. Учасники страйку організували свої штаби, завданням яких було стежити за діями агентури, оперативного складу й адміністрації табору, не виходячи на роботу. У бараку № 42 розміщувався «штаб бандерівців». Серед українців найактивнішими учасниками повстання були Юрій Левандо, Федір Волков, Едвард Буц, члени ОУН-УПА Сергій Колесников, Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заєць, Петро Собчишин, Володимир Малюшенко. Свої штаби мали литовці, латвійці, естонці, німці. У другій зоні повстанський осередок поляків очолював колишній капітан польської армії Кендзерський.

Отже, 19 липня 350 в’язнів, котрих у РечЛАГ привезли зі СтепЛАГу в Казахстані й розмістили у другій зоні, відмовилися вийти на роботу. Адміністрації висунули вимоги: ліквідувати режимні особливі табори МВС, відмінити каторгу, максимально зменшити строки покарання за 58 статтею, а також висловили прохання до приїзду представника ЦК КПРС не переводити їх в інші місця і змушувати працювати. Цю заяву підтримало близько 150 в’язнів. 22 липня уже 1500 в’язнів першої та другої зміни другої зони відмовилися виходити на роботу в шахту № 7. Наступного дня число страйкуючих у цій зоні сягнуло трьох тисяч осіб.

У відповідь на страйк влада оголосила про полегшення режиму: встановлення дев’ятигодинного робочого дня, зняття з одягу номерів — відтоді до в’язнів стали звертатися за ім’ям та прізвищем, різні дозволи, наприклад: писати один лист на місяць замість двох на рік, переказувати зароблені гроші сім’ям, знімати з рахунку до 300 карбованців щомісяця, побачення з рідними. Про це було негайно повідомлено 24 липня в бунтівних зонах РечЛАГу.

Однак українські націоналісти розгорнули широку пропаганду проти виходу на роботу, заявивши, що потрібно боротися за виконання всіх вимог страйкуючих, а не задовольнятися чимось. Відповідні таємні документи містять повідомлення агентів-наглядачів: «Ув’язнені українці-західняки із числа колишніх оунівців ставляться до наказу негативно і заявляють, що потрібно шляхом масової відмови від роботи добиватися суттєвіших пільг, тобто зменшення терміну покарання, запровадження заліків, не закривання бараків»; «Бандерівці, українці-західняки, виразно незадоволені. Пільги називають разовими подачками, розрахованими на приспання непокори серед ув’язнених». Українців активно підтримали німці та прибалти. Відтак в’язні зон №№ 2, 3, 16 відреагували на пільги негативно і 8700 людей відмовилися виходити на роботу, шахти №№ 7, 12, 14, 16 і ТЕЦ-2 зупинилися. 24 липня у шістнадцятій зоні в’язні відмовилися вийти на роботу, не працювала й нічна зміна. 25 липня до страйкуючих приєдналися 400 осіб першої зміни шахти № 29 десятої зони, де українці мали підпільну організацію, яка готувала повстання. У таборах політв’язні здійняли червоні прапори з чорною окрайкою — своєрідні червоно-чорні знамена боротьби, схожі на ті, що мали українські націоналісти...

26 липня табірна адміністрація десятої зони етапувала 52 в’язнів — активістів з антирадянськими настроями — в ОЛП № 62. Того ж дня ізолювали 16 лідерів українських націоналістів у п’ятнадцятій зоні. У відповідь на ці каральні заходи в’язні третьої зони напали на штрафний ізолятор і звільнили 77 активних учасників повстання. Охорона застосувала зброю, двоє в’язнів загинули, двох було поранено. 27 липня адміністрація зробила спробу вивезти з десятої зони всі продукти, але понад 300 в’язнів не дали це зробити. У ніч із 28 на 29 липня знову ізолювали 21 в’язня-повстанця із сімнадцятої зони, їх етапували у другу зону.

Страйк визрів у справжнє повстання. Вранці 28 липня, дізнавшись, що сусідні шахти не працюють, до бунтарів долучилися в’язні тринадцятої зони (шахта № 30). 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів табірних відділень №№ 2, 3, 10, 13 і 16. А всього бунтувала половина в’язнів РечЛАГу — 15 604 в’язнів із 17-ти зон. Керував повстанням конспіративний центр із представників кожного відділення, але більшість повстанців становили українські та прибалтійські націоналісти. 29 липня відбулися переговори повсталих в’язнів з комісією МВС СРСР на чолі із заступником міністра МВС СРСР генералом армії Іваном Масленниковим, однак безрезультатні. У відповідь влада розробила три варіанти плану для придушення повстання в бунтівних зонах.

31 липня 1953 року в зону № 2 ввели посилену охорону зі зброєю. Вона оточила беззахисних повстанців і змусила групами по 100 людей вийти за зону. 1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому — десятому — табірному відділенні. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко, приїхавши у табір, щоб ознайомитися з подіями на місці, перед строєм ув’язнених шахти №29 власноруч застрелив одного з організаторів — поляка Віктора Ігнатовича, після чого охорона почала стріляти по людях.

В’язні розпочали рішучий опір. Спочатку вони організували за 50 м від вхідних воріт суцільний заслон із 350 — 400 людей. Влада ввела в зону 50 наглядачів. Між ними і повсталими в’язнями виникла збройна сутичка, в перебігу якої ув’язнені намагалися пробитися за межі зони. Однак біля прохідних воріт стояв офіцерський склад і озброєна охорона, які теж вступили у бій з повстанцями.

У сутичках загинули 53 політв’язні (серед них — 30 українців, які були членами ОУН-УПА), 138 людей було поранено. Після закінчення операції в десятому табірному відділенні 11 людей було заарештовано, 40 — засуджено на ув’язнення в каторжному режимі, 206 — вивезено до ОЛП №43 на загальний режим. Загалом, у ході цих двох операцій ізолювали як активних учасників повстання 1122 в’язні, з них 15 заарештували одразу й 14 — дещо пізніше, 250 людей оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.

Після розправи з повстанцями у другому і десятому табірних відділеннях у таборах №№ 3, 4, 13, 16 в’язням зачитали наказ № 105 від 30 липня 1953 року, згідно з яким дозволялося цілодобово тримати бараки відкритими, зняти з вікон у бараках ґрати, поширення на ув’язнених РечЛАГу заліків робочих днів, крім того, їм пообіцяли переглянути всі їхні скарги і заяви в комісії МВС — 31 липня і 1 серпня 1953 року. З огляду на ці обіцянки, чутки про масові розстріли повстанців та гіркий досвід боротьби в зонах №№ 2 і 10, в’язні вийшли на роботу. Організаторів повстання, які залишилися живими, було заарештовано і 25 грудня 1953 р. засуджено повторно. Загиблих учасників Воркутинського повстання влада таємно закопала при дорозі в районі терикону шахти № 29. 1 серпня 1995 року їм було відкрито пам’ятний знак на Юршорському меморіальному кладовищі.

Виступ воркутинських повстанців було придушено, проте дечого все-таки вдалося досягти, і це дещо полегшило життя політичних в’язнів, а згодом, починаючи з 1956 року, чимало з них вийшло на волю, бо були переглянуті їхні справи з обвинуваченнями. Підпільна організаційна діяльність тривала і стала основою для нового великого повстання, яке відбулося у травні-червні 1954 року в Кенгірі.

«У Воркуті й інших таборах ГУЛАГу балтійці та українці мали кількісно надмірне «представництво» після Другої світової війни. Іронія історії в тому, що ті самі народи сьогодні найбільше загрожувані путінською Росією і зазнають її найбільшого тиску», — зауважує у книжці «Воркута...» фінський дослідник Юкка Рислаккі.

Росія сьогодні замовчує правду про радянський тоталітаризм, і він до неї швидко повертається. Там знову відбуваються незаконні арешти, викрадають людей, засуджують за політичними мотивами і доправляють до тих самих місць ув’язнення, що й у радянський період. Шведський історик Ганс-Єран Карлссон вважає, що травма не обмежується тим поколінням, яке зазнало терору, а питання спокутування гріхів та їх відпущення, відповідальності й покари не зникають у суспільстві разом із поколінням, яке було виконавцем репресій.

Леся БОНДАРУК, співробітник Українського інституту національної пам'яті, фото автора