У нинішній Росії говорили українською

- Чия земля?
- Калитчина.

Діалог із відомої української трагікомедії Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» чітко ілюструє людську натуру, що завжди прагне перекроїти все на свою користь. Адже земля, територія зокрема, — завжди ознака статусності та причина конфліктів.

Уже 4 рік самоназваний «брат» України хоче відірвати шматок, що ніколи йому не належав. При цьому віддавати власні борги точно не збирається. Мова, звичайно, про Стародубські землі, частину Чернігово-Сіверщини.
Як відомо, у 1871 році було чи не вперше видано карту українських етнічних земель у тих кордонах, які згодом, на початку ХХ століття, стануть приблизним орієнтиром для українських політиків-самостійників. Це так звана «Карта южно-русских наречий и говоров», складена, як на ній зазначено, «за вказівкою Павла Чубинського та Костянтина Михальчука приватним землеміром Маржецьким». Попри таку начебто непромовисту назву, цей обрис чітко дав визначення кордонам російського панування в Україні.

Остаточно підтвердили це дослідження результати першого Всеросійського перепису населення 1897 року. Імперська столиця дала організаторам перепису завдання встановити серед іншого - й мовні особливості населення різних регіонів імперії. Завдяки цій необачності в руках українців появився дуже вагомий аргумент та інструмент для відродження державницьких прагнень.

Адже саме етнографічні карти, які згодом визнав увесь Західний світ, продемонстрували безсумнівний факт: українці — одна з найбільших націй Європи. Ареал її заселення величезний.

Стало зрозуміло: така велика країна має право на свою державність у разі розпаду імперії. Це не могло не насторожити імперію і не стимулювати її боротися з «малоруським говором».
Особливо наполегливо, як і зараз, діяли у прикордонні. Під прицілом була і Чернігово-Сіверська земля, зокрема - Стародуб.
Iсторично Стародубщина, яку зараз відносять до російської Брянщини, — складова частина Чернiгово-Сiверської землi. Стародуб засновано 1096 року. Наприкiнцi XII столiття ця земля була пiдпорядкована Чернiгову, та встигла, однак, сформувати свiй геральдичний знак iз зображенням кряжистого дуба.

Потiм тут було Стародубське удiльне князiвство, навала монголо-татарiв, входження до складу Великого князiвства Литовського, влада Московської держави, i в 1522 р. було лiквiдоване. З 1663-го тут була територiя Стародубського козацького полку, а Новгород-Сiверський був лише сотенним мiстом Стародубського полку.

З другої половини XVII столiття мiсто Стародуб стало ледь не найбiльшим ринком для українських товарiв. На два великі щорiчні ярмарки товари привозилися також iз Москви, Риги, Петербурга й Астраханi.
А мовою спілкування тут надовго був схiднополiський (лiвобережнополiський) говiр — архаїчний дiалект пiвнiчного говору.

За переписом 1926 року, у Стародубськiй окрузi було 57726 українцiв, у Новозибкiвськiй — 24863, Клинцiвськiй — 15837.
Ученi вiдзначають неправдивiсть цих даних у бiк зменшення кількості українцiв. Втім на переписі 63 роки по тому «змахлювали» ще більше: у Брянськiй областi Росiї українцями записалися лише 27122 особи — майже на 100 000 менше! Але й із тих менше половини (46,9 %) визнали українську мову своєю рідною, що знову ж таки є неабияким фактором роздратування Росії.

Сьогоднi в мiсцевому музеї, за свiдченням чернігівського журналiста Сергiя Павленка, немає навiть окремої експозицiї про козацькi часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х рокiв у глухих селах краю були хати з проржавiлими табличками зеленого кольору “Козакъ”. Зрозумiло ж, що не росiйський.

Відтак, це дає підстави робити висновок — мовчать, бояться.
Тож як діяти Україні? Звичайно, не можна уподоблюватись агресору і збройно приєднувати території у ХХІ столітті.

https://www.facebook.com/kmgo.sich/