У черзі до офтальмолога

У черзі до офтальмолога літні люди обговорюють вибори. Я ж тим часом з острахом поглядаю на свій кульочок, у якому шприц, ампула і бляшаночка борного спирту. У кабінеті мені мають зробити укол під око. Буде боляче. Мені страшно і я хочу безоглядно чкурнути звідси в якусь іншу реальність.

Люди ж усе "судачать" про Зеленського та Порошенка. Більшість як зайчики, прохально приказують: "І за кого б то голосувать?". "Агітатор" переконує голосно: "Хотітє миру - за Зєлєнского, хотітє войни - за Порошенка". І люди, як диктофони, у напівсні видають стандартний набір - про "убитого брата", про ліпєцкуфабріку, про таріфи, про те шо "як захотів би, то войну за два дні кончив би" і т.д...

Не витримую, долучаюся. І після слів "А з Гітлєром ви би стали договоряцця?" люди затихли. А тоді одна бабця тихо так: "Так Росія ж сильніша нас устократ. Ми ж проти неї не вистоїмо...". А в очах - страх глибинний. І всі ті тарифи-конхвети-новілиця враз тьмяніють, прозорішають і вивітрюються. Залишається тільки дикий страх розправи російського фараона з українськими "самостійниками" - руками енкаведистів. Бажання піддобритися, піддатися, аби тільки не пережити знову закарбованої в колективній пам'яті Биківні...

"Може, як зразу і без войни - то буде легше?"... Але ж сьогодні не 1919-й. Сьогодні - ХХІ століття, доба інтернету і всесвітнього зв'язку в долю секунди. Сила голосу, сила розуму, сила, врешті решт правди перемагають грубу фізичну силу. У цій війні сповідуваних цінностей перемагає сила гідності й віри - проти зневаги. "Ох неоднаково мені..."

Ярослава МУЗИЧЕНКО