"Тешекюре едерем!"

Мовне питання на кшталт «какая разніца» (українська чи російська) мене настигло у Туреччині! І дискутантом був… турок )

Відпочивала я там минулого тижня. Відпочинок чудовий! Росіян там зараз немає, їх через пандемію у Туреччину ще не впускають. Заходи безпеки доволі серйозні (і в готелях, і в аеропорту).

Українців так багато, що на пляжі всюди лунає українська мова. Тому іноді забуваєш, що знаходишся не в Україні. В аеропорту Анталії на табло більшість рейсів з різних міст України: з Києва, Львова, Одеси, Харкова, Запоріжжя, Дніпра. Декілька рейсів є ще з Білорусі, Молдови, Німеччини.

Турки дуже привітні та гостинні, деякі вже навчилися говорити «Дякую» і «Слава Україні». Вони постійно усім нам дякують за те, що українці найбезстрашніші, нічого не бояться і сміливо прилітають у Туреччину )

Але сталася зі мною несподівана пригода.
У маленькому містечку Кемер вирішили ми прогулятися в центр міста. Перед нами пройшла велика група львів’ян. Це важливе уточнення!

Йдемо ми мимо якогось туристичного агентства, вибігає турок і російською мовою пропонує зайти, щоб послухати інформацію про екскурсії. Оскільки на екскурсіях ми на той час вже побували, я автоматично відповідаю українською мовою «Ні, дякую!». Відходимо метрів тридцять і чую в спину від турка: «Спасіба нада гаваріть! Па русскі! А нє вот ета дякую укрАінскоє!». Тобто, він добре зрозумів, що я йому сказала!

Я так швидко вернулася до турка, що він аж відскочив, коли мене знову побачив. Отетеріли і його колеги, які за нами спостерігали.

Кажу йому з притиском: «Тешекюре едерем!» (це турецькою мовою значить «Дякую!»). А він знову репетує: «Гаварі спасіба па русскі!». Знову кажу: «Тешекюре едерем! Це турецькою. Дякую! Це українською». Він жалібно почав щось мимрити про те, що має бути «адін язик, панятєн для всєх». Я кажу: «Окей! Інгліш!». Турок знову завівся: «Нєт! Русскій!».

А потім почалася дивна тирада з його боку про те, що Україна і Росія – це одне й те ж саме. Тому нема чого нам випендрюватися зі своїм «дякую»…
Я йому пробувала пояснити про війну між Росією та Україною, але до нього ця інформація не доходила.
Вся ця розмова відбувалася на підвищених тонах і з яскравою жестикуляцією з обох сторін )

Врешті я застосувала заборонену «важку артилерію». Сказала йому: якщо Україна й Росія – одне і те ж, то турки й араби теж одне і те ж. Він аж завищав, коли це почув. Кричав, що він не араб. Я ж йому сказала, що якщо він не зрозумів турецькою мовою «Тешекюре едерем», то він не турок, а араб. Коротше, цей менеджер туризму ледь не плакав…

Я від нього пішла і в спину знову чую його ображений голос: «А ти, ти знаєш, кто ти?». Зупинилася, не повертаюся, жду. А турок кричить: «Ти єврєйка, єврєйка, єврєйка!». Я обернулася і розсміялася. Ну це ж уже комплімент на фоні того, ким він мене до того називав )

Як виявилося, усі львів’яни, що проходили перед нами біля цього туристичного агентства, дуже ввічливо турку відмовляли і казали «Дякую, ні». Це його так дістало, що врешті зірвався він на мені.
Але я ніяк не можу зрозуміти одну річ: чому так стається, що Львів щось впроваджує, а розгрібати когнітивні дисонанси приходиться Харкову ) Хоча, можливо існує якась вища задумка в такій синхронії…

P.S. На фото кактус, який я сфотографувала, коли відійшла метрів триста від туристичного агентства. Цей велетенський кактус росте на приватній території, за невисоким парканчиком. Але хтось все одно ухитрився знівечити листя рослини надписами «на общєпанятном»

Галина КУЦ