Таємниця непромовлених слів
Таки закон, що рано чи пізно таємне стає явним, діє і поширюється навіть на невидимі душевні матерії. Цю істину підтвердила ще й мама. Зізналася несподівано:
«Знаєш, останнім часом я часто згадую свою молодість. Одного хлопця, ще до знайомства з твоїм батьком. Тоді не казали «кохаю його», просто – «прилюбився мені». Так от, він мені дуже прилюбився. І я йому, жінки це відчувають без слів. Але все одно чекають слів. А їх не було. І я досі гризуся питанням: чому? І немає мені відповіді…»
«Про кого мова?» – питаю її здивовано.
«Він був учителем математики. Молодий красень, лагідний і скромний. Як і я. Ми вчителювали в сусідніх селах. Коли в суботу я верталася додому в своє село, він чекав мене на околиці. Три кілометри штовхав мій велосипед і ми цілу дорогу не могли наговоритися. Нам було добре і весело, як пташкам на деревах. Говорили про все на світі, крім нас двох. А в неділю увечері знову проводжав мене до школи, де я мала кімнатку. Ми чекали цих вихідних, як каня дощу. Здавалося, тим сердечним зустрічам не буде кінця-краю. Але край настає всьому. Запропонували мені гарну роботу в місті. Така удача. Поділилася радісною новиною зі своїм хлопцем, що він скаже. Це мало стати переломним моментом у наших стосунках. Тобто він мав прийняти рішення: що далі? Виглядало, що прийняв. Запросив мене на храмове свято. Його мати, сестра і тітки зустріли мене як рідну, неприховано тішилися. Мені теж на душі було празниково. Дорогою він звично штовхав мій велосипед, але сьогодні ми були вже іншими, ближчими. Якесь обопільне трепетне очікування поселилося в наших серцях. Під деревом, де ми завжди прощалися, він нахилився і поцілував мене. Вперше. Це був поцілунок любові, пристрасний і ніжний. Я обмерла. А він відступив і ніяково всміхався. Ми довго так стояли і мовчали. Нарешті я запитала: «Ти нічого не хочеш мені сказати?» Він сором‘язливо кліпав очима і мовчав. Тоді я сіла на велосипед і поїхала. На краю села озирнулася: він усе ще стояв і дивився мені вслід… А через кілька днів я перебралася до міста. Тут і зустріла твого батька, тоді робітника, студента-заочника, з гострим розумом і бистрим словом, крутої вдачі, гартованої в ГУЛАГах.
Але чому все так сталося, чи точніше – на сталося доти, на тому сільському путівці? Часто думаю про це і не маю відповіді…»
Я тим більше не мав відповіді, мовчав.
«Згодом мені переказували, – продовжувала мама, – що він одружився, жив в Ужгороді, став солідним викладачем. І кілька років тому я мала пільгове направлення в реабілітаційний центр. Бачу, на табличці головного лікаря - його прізвище. Я знайшла нагоду для консультації і під кінець сказала, що знала з молодості людину з цим прізвищем. Це не родич, мій однофамілець, сказав лікар, але я добре знаю його сина, мого колегу. Якщо хочете, зараз зателефоную. І зателефонував. Син сказав, що батько помер два місяці тому… Так я ніколи й не дізнаюся: чому?»
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
З рукопису "Мамине вікно".
«Знаєш, останнім часом я часто згадую свою молодість. Одного хлопця, ще до знайомства з твоїм батьком. Тоді не казали «кохаю його», просто – «прилюбився мені». Так от, він мені дуже прилюбився. І я йому, жінки це відчувають без слів. Але все одно чекають слів. А їх не було. І я досі гризуся питанням: чому? І немає мені відповіді…»
«Про кого мова?» – питаю її здивовано.
«Він був учителем математики. Молодий красень, лагідний і скромний. Як і я. Ми вчителювали в сусідніх селах. Коли в суботу я верталася додому в своє село, він чекав мене на околиці. Три кілометри штовхав мій велосипед і ми цілу дорогу не могли наговоритися. Нам було добре і весело, як пташкам на деревах. Говорили про все на світі, крім нас двох. А в неділю увечері знову проводжав мене до школи, де я мала кімнатку. Ми чекали цих вихідних, як каня дощу. Здавалося, тим сердечним зустрічам не буде кінця-краю. Але край настає всьому. Запропонували мені гарну роботу в місті. Така удача. Поділилася радісною новиною зі своїм хлопцем, що він скаже. Це мало стати переломним моментом у наших стосунках. Тобто він мав прийняти рішення: що далі? Виглядало, що прийняв. Запросив мене на храмове свято. Його мати, сестра і тітки зустріли мене як рідну, неприховано тішилися. Мені теж на душі було празниково. Дорогою він звично штовхав мій велосипед, але сьогодні ми були вже іншими, ближчими. Якесь обопільне трепетне очікування поселилося в наших серцях. Під деревом, де ми завжди прощалися, він нахилився і поцілував мене. Вперше. Це був поцілунок любові, пристрасний і ніжний. Я обмерла. А він відступив і ніяково всміхався. Ми довго так стояли і мовчали. Нарешті я запитала: «Ти нічого не хочеш мені сказати?» Він сором‘язливо кліпав очима і мовчав. Тоді я сіла на велосипед і поїхала. На краю села озирнулася: він усе ще стояв і дивився мені вслід… А через кілька днів я перебралася до міста. Тут і зустріла твого батька, тоді робітника, студента-заочника, з гострим розумом і бистрим словом, крутої вдачі, гартованої в ГУЛАГах.
Але чому все так сталося, чи точніше – на сталося доти, на тому сільському путівці? Часто думаю про це і не маю відповіді…»
Я тим більше не мав відповіді, мовчав.
«Згодом мені переказували, – продовжувала мама, – що він одружився, жив в Ужгороді, став солідним викладачем. І кілька років тому я мала пільгове направлення в реабілітаційний центр. Бачу, на табличці головного лікаря - його прізвище. Я знайшла нагоду для консультації і під кінець сказала, що знала з молодості людину з цим прізвищем. Це не родич, мій однофамілець, сказав лікар, але я добре знаю його сина, мого колегу. Якщо хочете, зараз зателефоную. І зателефонував. Син сказав, що батько помер два місяці тому… Так я ніколи й не дізнаюся: чому?»
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
З рукопису "Мамине вікно".
| Читайте також |
| Коментарі (0) |