Білий папуга

На дні народження він дарував гроші. Боявся, що не вволить її смак. І раптом – птах. Білий папуга.
«Чому?» – здивувалася вона.
«Не знаю. Побачив на ринку і не міг пройти мимо. Дуже вже на тебе схожа пташка. І очками, і непокірним чубчиком».
«Таке скажеш…»
Сміялися одне з одного, а пташка мовчки прислухалася. Вона не заважала їхнім задушевним розмовам.
Коли його не стало, все, що було з ним пов’язано, стало набувати нового значення, нової цінності. Речі наче оживали, самі горнулися до рук, жили з нею без нього. Втім, самота була не зовсім порожньою, поряд билося ще одне сердечко, теплилася ще одна душа. Папуга. З білого він став попелястим, сивим. Теж постарів.
Клітка висіла біля книжкової шафи. Колись він на премії купував зібрання творів письменників. «Навіщо?» – питала вона. «На пенсії будемо читати одне одному».
Настав час читати. Вона брала книжки одну за одною з рядів і читала вголос. Птах слухав, ствердо похитуючи головою. Так вони прочитали Бальзака, Голсуорсі, Гюго, Драйзера, Гоголя, Ролана, Коцюбинського, Пруса. Дійшли до Діккенса. До повісті про кохання.
«Я люблю тебе», – прочитала слова закоханого героя.
«Я люблю тебе», – озвалося луною в кімнаті.
Вона здригнулася, роззирнулася довкола – нікого. Але ж голос був не її.
«Я люблю тебе, – долинуло вдруге. З клітки. Це був папуга. – Я люблю тебе».
Вона підійшла ближче, заглянула в агатові пташині очі, такі схожі на її. Два сивенькі чубчики наблизилися майже впритул.
«Я люблю тебе!» – викрикнув птах.
«Ще. Кажи ще…» – мовила пошепки.
«Я люблю тебе».
«…Олю», – підказала вона. – «Кажи: «Олю». Так мене звати.
Але папуга мовчав. Мабуть, чотири слова – це вже для нього занадто. Та й вона втомилася читати.
… А потім настав новий ранок, як завжди темний і тихий. Як усі ранки її самотнього життя. І раптом світанкову сутінь протяв голос:
«Я люблю тебе, Олю. Я люблю тебе, Олю. Я люблю тебе, Олю…»
Приголомшена, спантеличена, принишкла, стояла вона боса й простоволоса і дослухалася. Бентежила не стільки сутність слів, не стільки те, що вони призначалися їй, а саме їхнє звучання. Сам голос. Його голос. Того, що колись приніс мовчазного птаха в їхній дім…

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. "Світло семи днів".