Свої - несвої... Повернення
Сонячний червневий ранок дзвенів привітністю і вітальною силою. Місто бралося до роботи.
А мені після вихідних треба було знову повертатись у село – рятувати город від колорадів та спеки. І бур*янів, що геть знахабніли.
Дика війна, яка знищує наш край, скоригувала не лише мій спосіб життя. Письмовий стіл почекає, а зараз треба, щоб кожен клаптик нашої не зайнятої ворогом землі не стояв занедбаний, а родив, помагав вижити і вистояти. Бо тепер у кожного – свій фронт, залежно від сил та можливостей…
Дорожня сумка – на однім плечі, повний рюкзак із необхідним на сьогодні для мого куцого господарства – на другім, у руках – плетена корзина, надійність якої вже не раз випробувана в переповнених маршрутках…
Сирена повітряної тривоги заклекотала над містом, коли я, вийшовши з тролейбуса, прошкувала до вестибюлю метро «Університет»…
А на платформі «Арсенальної» вже збився гамірний людський мурашник, бо далі поїзди не йдуть: тунель закінчується. Люди хвилюються, сердяться, сміються нервово, хтось прилип вухом до мобільного телефона і намагається слухати новини… Лавіруючи, наскільки можливо, в тлумі й перепрошуючи тих, кого зачепила, протискуюсь ближче до стіни, щоб хоч трохи опертись і вистояти – годину, більше?..
Нарешті оголошено відбій тривоги. Перший поїзд пасажири беруть галасливим штурмом. А я зі своїми габаритами потрапляю лише в третій: у ньому вже більше розслабленості, спокою, навіть знайшлось місце сісти. Дівчата у коротких сукенках стоять гурточком біля дверей вагона і голосно перемовляються – безтурботні, зухвало-викличні, якісь понадчасові.
А навпроти мене – молодий військовий: худий, засмаглий, утомлені сірі очі, закочені по лікті рукава сорочки захисної барви, на ногах – не нові берці. На фронт? Із фронту? На підлозі біля військового – чимала сумка кольору хакі. Не порожня.
У вагоні душно. Дівчата красиво вигинають талії і вряди-годи знічев*я позиркують на пасажирів. А військовий – ніби пришелець з якогось іншого світу, не знає, на чому спинити погляд. Він то згинає торс і опускає голову, то знову випрямляється і журно-здивовано кидає погляд по вагону, на дівчат, на мене. І в тому погляді я вловлюю подив, тугу і… болісне неприйняття. Господи, як же ж густо й тяжко замішано все!
Материнський інстинкт спрацьовує блискавично, і моя рука вже готова погладити коротко стрижену голову цього хлопця, цієї чужої зболеної дитини, якій, видно, випало чимало пережити; а слова вдячності й підтримки вже летять із моїх вуст, аби заспокоїти його, додати сил і певності…
Проте як сприйме юнак цей мій порив – ось тут, зараз, серед незнайомих пасажирів метро? Чи не образить він його, не додасть негативу? Ця блискавична думка про обачність в останню мить спиняє мене. Лише сльози нагло здушують горло, і я опускаю очі…
На станціях «Дніпро» й «Гідропарк» поїзд лише пригальмовує і пролітає їх без зупинок. А на «Лівобережній» разом з іншими пасажирами до вагона заходить старша добротна пані і спиняється біля військового, вимогливо позиркуючи на нього з певним натяком. Хлопець встає, а пані всідається, прийнявши все як належне й не подякувавши…
На «Чернігівській» виходжу я…
… На Трійцю Володимирський собор був такий переповнений, що стати на «своє» звичне місце не змогла: прийшла трохи запізно. А, коли розглянулась, у правому закуті – більш-менш вільно і нема штовханини. Перед великими іконами – високі поставці з палаючими свічками, до ікон безперервно підходять люди. «Чия це ікона?» – мовби неофіт, запитую свічкарку. «Серафима Саровського», – відповідає привітно-коротко.
Середнього віку військовик із пучком грубих свічок дочекався, коли нарешті звільниться місце. Став перед іконою, опустивши голову і тримаючи в правій руці свічку, а в лівій – усі решту. За кого ставив – по одній, роблячи паузи? І молячись? Кого спогадував? Свою близьку рідню? Загиблих друзів?.. Було дивно й щемно бачити, як по щоці чоловіка котяться сльози, і в них переблискує вогонь від свічок… Ні, не хрестився, лиш плакав і плакав…
Запах аїру, м*яти, любистку, співи хору й слова Патріаршої молитви з-перед вівтаря – і якесь надземнЕ всеогортаюче відчуття, що ти у СВОЄМУ світі, серед СВОЇХ. У тому дивному, сумному й надтерплячому світі, який при всіх бідах і стражданнях, випробах і безнадіях – ЖИВЕ, СТОЇТЬ, ТРИВАЄ. Щиро сподіваючись на підказку, на поміч та розраду – і собі, і тим, кого любить. Чи, може, любив…
«Мені знадобилося ціле життя, щоб зрозуміти, що зовсім не потрібно розуміти все на світі…» Це Рене Коті, правник і філософ, президент Франції у 1954-1959 роках, який відкрив дорогу до президентства Шарлю де Голлю.
А ми, ловлячи новини з фронту, слухаючи перекази і коментарі знайомих та рідних, складаючи пазли із правди й брехні, чи все розуміємо, що коїться в цьому світі? Чи таки часто більше довіряємо своєму чутливому й видющому серцю? Що було з нами, які ми були – раніше, до війни? І що ця важка війна відкрила, змінила, знищила навколо нас – і в нас самих? Розкидала по світу? Відкрила життя інших громад та культур – аби ми доторкнулись, порівняли і перейняли? Або заперечили. Водночас збагнувши ціну СВОГО – незамінного, цілющого, неоціненно-дорогого? Когось чужий край уже влаштував і приручив, бо там – безпечно, сито і… перспективно. А когось пекельна ностальгія погнала назад додому – у пекло сирен і нічних ворожих бомбувань, непевностей і страхів, нестатків і депресій. Аби в хаосі й руїні шукати СВОЇХ, бути з ними, рятуватись із ними – і, якщо витримаємо-виживемо, потім разом гнати ворога й творити майбутнє. Українське майбутнє.
Посттравматичне зростання – і прозріння. Перехід в іншу – міцнішу якість, як незнищенну зброю наших душ.
Відновити вищу справедливість: відукраїнити себе, своє оточення, своє суспільство – а тоді відукраїнити весь світ. І глянути на його нову красу. А баласт обминути.
«Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Мудрий і далекоглядний Йосип Сліпий знав, що казав. Як заповіт усім, хто вірить. І повертається...
Наталка ПОКЛАД
А мені після вихідних треба було знову повертатись у село – рятувати город від колорадів та спеки. І бур*янів, що геть знахабніли.
Дика війна, яка знищує наш край, скоригувала не лише мій спосіб життя. Письмовий стіл почекає, а зараз треба, щоб кожен клаптик нашої не зайнятої ворогом землі не стояв занедбаний, а родив, помагав вижити і вистояти. Бо тепер у кожного – свій фронт, залежно від сил та можливостей…
Дорожня сумка – на однім плечі, повний рюкзак із необхідним на сьогодні для мого куцого господарства – на другім, у руках – плетена корзина, надійність якої вже не раз випробувана в переповнених маршрутках…
Сирена повітряної тривоги заклекотала над містом, коли я, вийшовши з тролейбуса, прошкувала до вестибюлю метро «Університет»…
А на платформі «Арсенальної» вже збився гамірний людський мурашник, бо далі поїзди не йдуть: тунель закінчується. Люди хвилюються, сердяться, сміються нервово, хтось прилип вухом до мобільного телефона і намагається слухати новини… Лавіруючи, наскільки можливо, в тлумі й перепрошуючи тих, кого зачепила, протискуюсь ближче до стіни, щоб хоч трохи опертись і вистояти – годину, більше?..
Нарешті оголошено відбій тривоги. Перший поїзд пасажири беруть галасливим штурмом. А я зі своїми габаритами потрапляю лише в третій: у ньому вже більше розслабленості, спокою, навіть знайшлось місце сісти. Дівчата у коротких сукенках стоять гурточком біля дверей вагона і голосно перемовляються – безтурботні, зухвало-викличні, якісь понадчасові.
А навпроти мене – молодий військовий: худий, засмаглий, утомлені сірі очі, закочені по лікті рукава сорочки захисної барви, на ногах – не нові берці. На фронт? Із фронту? На підлозі біля військового – чимала сумка кольору хакі. Не порожня.
У вагоні душно. Дівчата красиво вигинають талії і вряди-годи знічев*я позиркують на пасажирів. А військовий – ніби пришелець з якогось іншого світу, не знає, на чому спинити погляд. Він то згинає торс і опускає голову, то знову випрямляється і журно-здивовано кидає погляд по вагону, на дівчат, на мене. І в тому погляді я вловлюю подив, тугу і… болісне неприйняття. Господи, як же ж густо й тяжко замішано все!
Материнський інстинкт спрацьовує блискавично, і моя рука вже готова погладити коротко стрижену голову цього хлопця, цієї чужої зболеної дитини, якій, видно, випало чимало пережити; а слова вдячності й підтримки вже летять із моїх вуст, аби заспокоїти його, додати сил і певності…
Проте як сприйме юнак цей мій порив – ось тут, зараз, серед незнайомих пасажирів метро? Чи не образить він його, не додасть негативу? Ця блискавична думка про обачність в останню мить спиняє мене. Лише сльози нагло здушують горло, і я опускаю очі…
На станціях «Дніпро» й «Гідропарк» поїзд лише пригальмовує і пролітає їх без зупинок. А на «Лівобережній» разом з іншими пасажирами до вагона заходить старша добротна пані і спиняється біля військового, вимогливо позиркуючи на нього з певним натяком. Хлопець встає, а пані всідається, прийнявши все як належне й не подякувавши…
На «Чернігівській» виходжу я…
… На Трійцю Володимирський собор був такий переповнений, що стати на «своє» звичне місце не змогла: прийшла трохи запізно. А, коли розглянулась, у правому закуті – більш-менш вільно і нема штовханини. Перед великими іконами – високі поставці з палаючими свічками, до ікон безперервно підходять люди. «Чия це ікона?» – мовби неофіт, запитую свічкарку. «Серафима Саровського», – відповідає привітно-коротко.
Середнього віку військовик із пучком грубих свічок дочекався, коли нарешті звільниться місце. Став перед іконою, опустивши голову і тримаючи в правій руці свічку, а в лівій – усі решту. За кого ставив – по одній, роблячи паузи? І молячись? Кого спогадував? Свою близьку рідню? Загиблих друзів?.. Було дивно й щемно бачити, як по щоці чоловіка котяться сльози, і в них переблискує вогонь від свічок… Ні, не хрестився, лиш плакав і плакав…
Запах аїру, м*яти, любистку, співи хору й слова Патріаршої молитви з-перед вівтаря – і якесь надземнЕ всеогортаюче відчуття, що ти у СВОЄМУ світі, серед СВОЇХ. У тому дивному, сумному й надтерплячому світі, який при всіх бідах і стражданнях, випробах і безнадіях – ЖИВЕ, СТОЇТЬ, ТРИВАЄ. Щиро сподіваючись на підказку, на поміч та розраду – і собі, і тим, кого любить. Чи, може, любив…
«Мені знадобилося ціле життя, щоб зрозуміти, що зовсім не потрібно розуміти все на світі…» Це Рене Коті, правник і філософ, президент Франції у 1954-1959 роках, який відкрив дорогу до президентства Шарлю де Голлю.
А ми, ловлячи новини з фронту, слухаючи перекази і коментарі знайомих та рідних, складаючи пазли із правди й брехні, чи все розуміємо, що коїться в цьому світі? Чи таки часто більше довіряємо своєму чутливому й видющому серцю? Що було з нами, які ми були – раніше, до війни? І що ця важка війна відкрила, змінила, знищила навколо нас – і в нас самих? Розкидала по світу? Відкрила життя інших громад та культур – аби ми доторкнулись, порівняли і перейняли? Або заперечили. Водночас збагнувши ціну СВОГО – незамінного, цілющого, неоціненно-дорогого? Когось чужий край уже влаштував і приручив, бо там – безпечно, сито і… перспективно. А когось пекельна ностальгія погнала назад додому – у пекло сирен і нічних ворожих бомбувань, непевностей і страхів, нестатків і депресій. Аби в хаосі й руїні шукати СВОЇХ, бути з ними, рятуватись із ними – і, якщо витримаємо-виживемо, потім разом гнати ворога й творити майбутнє. Українське майбутнє.
Посттравматичне зростання – і прозріння. Перехід в іншу – міцнішу якість, як незнищенну зброю наших душ.
Відновити вищу справедливість: відукраїнити себе, своє оточення, своє суспільство – а тоді відукраїнити весь світ. І глянути на його нову красу. А баласт обминути.
«Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Мудрий і далекоглядний Йосип Сліпий знав, що казав. Як заповіт усім, хто вірить. І повертається...
Наталка ПОКЛАД
| Читайте також |
| Коментарі (0) |