Свято скраю українського світу

Сцена сільського будинку культури на краєчку Чернігівської області. Дошки підлоги прогинаються під кожним кроком, приміщення можна прогріти лише невеличкою пічкою-буржуйкою на дровах. Місцеві жінки збираються тут напередодні Покрови — щодня на двадцяту годину. До цього часу кожна намагається встигнути впоратися з домашнім господарством. Серед жінок є й один чоловік. Він ще й ветеран війни на сході. Власне, мій татко.

У селі мешкає заледве кілька сотень людей, бо здебільшого тут лише помирають. Робочих місць тут майже нема. Для того, щоби мати ще принаймні одне, — у селі створили колектив творчої самодіяльності, де з'явилася посада художнього керівника. Проте «творчістю» тут рятуються не лише від безробіття, але й від суцільного смутку, що поселяється в селах на межі зникнення.

Тому жменька жінок та один чоловік щовечора вчать слова та приходять у холодний будинок культури, аби вирізати літери для «Зі святом!», аби прикрасити все квітами, аби облаштувати місце для ікони і пропрацювати програму.

Найчастіше вони залишаються до опівночі, хоч майже всі прокидають чи не о п'ятій ранку, щоб порати господарство.

Нині готують свято Покрови та Дня захисника України для односельців, здебільшого для бабусь. Хоч серед гостей трапляються і прорадянські чоловіки, які тут, на прикордонні й у безробітті, звичайна справа.

Їхнє свято — це поєднання всього: патріотичний вступ ведучих про гідність оборони власної землі, ліричні вірші російською мовою, пісні гуртів «Антитіла» та «Один в каное» — інколи під фонограму, гумористичні сценки — часто сороміцькі, частівки — майже завжди вульгарні.

Когось усе це може насмішити, а когось — розчулити. Свято цих людей «на Богом забутому окрайку світу», як каже місцева баба Катря, можна розуміти й не розуміти водночас, але не можна не дивуватися тим зусиллям, які місцеві докладають задля життя на цьому «окрайку». І мого життя.

Віра КУРИКО