Світлої пам’яті Володимира Пустовіта

Я втратив друга

Так, саме так, хоч бачилися порівняно нечасто. Те, що ми були знайомі багато років, сказати мало. Перша зустріч відбулася, мабуть, у 1979 році. Володимира Григоровича запросили керувати хором Дрімайлівського будинку культури. В той час я працював у цьому селі шкільним вчителем, і, зрозуміло, одним з перших був «мобілізований» до лав хористів.

Молодий Пустовіт запам’ятався мені летючою зачіскою і невгамовною темпераментністю, що дивно поєднувалася із великою скрупульозністю до кожного голосу, кожної нотки. Це ми гідно оцінили, коли хор потужно відгукнувся багатоголоссям.

Я теж маю невелику музичну освіту, якою ніколи не став би дуже хвалитися. Але Ніжинська музична школа свого часу зуміла міцно прищепити мені величезну любов до прекрасного світу музики. Із захопленням і майже святістю завжди дивився і дивлюсь, слухаю музикантів-професіоналів, маестро-чарівників. І за честь вважаю можливість спілкування з котримсь з них.

Не дивно, що коли почав працювати у редакції газети «Поліська правда», журналістська стежка відразу привела мене до Куликівської музичної школи, а потім до творчих і надзвичайно талановитих родин Пустовітів і Снопків. Тут ми якось відразу відчули одне одного, а інтерв’ю часто перетворювалися на сповіді. Спасибі вам, любі, ви і мою душу дуже збагатили!

З далеку-далечини пригадується зовсім крихітна Галинка Пустовіт – їх менша доня. Вона грає на сцені на фортепіано у чотири руки з подружкою з Вересочі Лесиком Пець. Підкрадаюся з-за куліс з фотоапаратом, боячись зайвий раз грюкнути. Хоча б спалахом малят не налякати, не збити гру! Але дівчата поводять себе, як справжні артистки, і рученята впевнено добігають по клавішах до кінця п’єси, зірвавши бучні оплески залу.

Йшли роки, підростали діти. Ось вже і Галинка – переможець конкурсів віртуозів, і старший син Максим. Пишу про них у газеті, знаходжу все більше цікавого. Володимир Григорович жартував: «Ти, Сергій Васильович, вже став нашим родинним літописцем!»

Але хіба тільки родинним? Ми разом писали про життя музичної школи, її ювілеї, кращих учнів, видатних випускників. І кожне таке спілкування тривало по кілька годин, і зовсім не хотілося розставатися, хоч чекали й інші редакційні завдання.

При цьому Володимир Григорович дуже мало розповідав про себе особисто. Але весь маестро був на сцені, коли керував шкільним оркестром народних інструментів, з дружиною Ольгою Петрівною супроводжував виступи хорових колективів. За свій же чудовий голос люди тепло іменували його Куликівським Солов’яненком. Він дуже хвилювався перед кожним виходом на сцену. Але це можна було випадково піддивитися лише за кулісами. На сцені срібний голос жодного разу не здригався, як і диригентська паличка і пальці на інструменті. Не можу повірити, що вже ніколи не почую і не почують інші цього голосу.

Ніколи не знаєш, яка зустріч з людиною може виявитися останньою. Рік тому я запросив Володимира Григоровича на презентацію моєї першої авторської книжки «Миттєве і вічне». Її назва промовляла про сенс нашого життя, хоч під вічним хотілося бачите вічне кохання.

На презентації Володимир Григорович озвучив пісню «Прощальна», яку мені пощастило створити у співдружності з професійним композитором з Ізраїлю Михайлом Гершановим. Можливість таких див зараз дає Інтернет. А сам пан Михайло одночасно навчався колись з Володимиром Пустовітом у Чернігівському музичному училищі. Світ тісний! «Прощальна» - світлий спогад юності, але на небесах це слово розуміють трохи по-іншому…

Відлетіла у Вічність душа білим лебедем і плаче лебідка. Дай Боже мужності Вам, Ольго Петрівно! Завжди несправедливою і гіркою стає вдовина доля. Бережіть маму, дітки! Світла пам’ять Вам, Володимире Григоровичу! Ніколи Вас не забуду!

Сергій ГОРБЕНКО

Правління чернігівського обласного товариства "Просвіта" імені Т.Шевченка розділяє сум і біль втрати знаного просвітянина, інтелігента і порядного чоловіка.
Спочивайте з миром, пане Володимире! Хай Вам звучать небесні хорали!