Статую тягли, як щойно страчену людину

Початок військово-повітряної операції НАТО проти Югославії, яка вже тоді невідворотньо зменшувалася до розмірів белградського пашалика османської доби, запам"ятався (а я тоді вчився у дипломатичній академії при МЗС), насамперед, відчайдушними та цілком щирими намаганнями політичного керівництва Третьої республіки надати сербам будь-яку можливу допомогу (насамперед, економічну).

Про те, як серби віддячили вкраїнцям за цю допомогу тоді, коли почалася військово-наземна операція РФ проти нас взимку-2014, метою якої було витіснити українців на правий берег Дніпра та відрізати від Азовського та від Чорного моря, відомо надто багато аби повторюватися.

У 1999 році англосакси вирішили підтримати албанську реконкисту саме через те, що штучна держава південних слов"ян, до створення якої вони долучилися наприкінці першої світової війни, на їхню думку, вже виконала свою геополітичну функцію й мала пощезнути. Втім, не так Югославія як Велика Сербія зразка 1999 року вперто відмовлялася це робити - навіть попри дві програні війни проти хорватів та боснійців. Свою третю війну проти албанців у Косові серби могли виграти, що давало їм привід переглянути залізом та кров"ю результати двох попередніх розгромів й це вже починало не на жарт дратувати господарів планети.

Саме тоді я читав "Хозарський словник" в українському ( точніше, галицькому) перекладі. Запам"яталося як албанці вже після того, коли серби капітулювали та відвели свої війська із Косова, знищили пам"ятник Вуку Караджичу у Прииштині - статую сербського фолькльориста та реформатора сербської кирилиці прив"язали до трактору й протягли центральною площею міста. Немов, щойно страчену людину.

Ігор СКРИПНИК