Спогад про самвидав

Нещодавно в передачі першого каналу Українського радіо прозвучала розповідь про відомого українського письменника, який у 60-ті роки минулого століття переховував роботу І.М.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» та інший самвидав у лисячій норі.
На жаль, ні олівця, ні паперу в мене під рукою не було, тож прізвища його я не запам’ятав.

Під впливом цієї передачі згадалась моя далека юність, події давно минулих літ. А це 1963 — 1976 рр., коли я, не ховаючись, відкрито розмножував вищеназвану роботу.

Восени 1963 року ми, студенти філологічного факультету ІІ курсу, повернулись з сільськогосподарських робіт до стін Ніжинського державного педінституту ім.М.В.Гоголя. У той час відбулися мої перші зустрічі та знайомство з молодими викладачами інституту В.Д.Літвиновим та Б.К.Савченком. Від цих викладачів я чи не вперше почув прекрасну, барвисту українську мову, познайомився з віршами В.Симоненка, його виступами на партійних зборах, з працею Брайчевського «Шевченко і Пушкін».

У кінці 1964 року доля звела нас трьох в одній з квартир на території інституту. Мешкали ми через стінку, користуючись загальним коридором. На той час я перейшов на заочне відділення інституту та почав службу в авіаційному полку на посаді фотограмметриста-дешифрувальника. Зараз важко згадати, коли я вперше побачив, як мої сусіди В.Літвинов та Б.Савченко вечорами, від руки, своїми нерівними почерками переписують працю, чи як ми називали її, трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація» І.Дзюби. Маючи непоганий досвід у галузі фоторепродукції, працюючи в прекрасно на той час облаштованій фотолабораторії, я запропонував своїм друзям-сусідам полегшити їх святу справу і розмножити трактат фотоспособом швидко та якісно.

Володимир Дмитрович та Борис Калістратович з радістю пристали на мою думку і тут же передали мені вищеназваний трактат для подальшої роботи. Робота виявилася нелегкою. З 250 аркушів друкованого тексту в робочий час, ні від кого не криючись, я мав виготовити негативи, щоб потім роздрукувати. Закріплюючи по 4 сторінки тексту на екрані РЗА-4 (репродукційно-збільшувальний апарат) я виготовив більш як півсотні негативів розміром 30х40 см та надрукував на фотопапері 10 екземплярів трактату. Окрім негативів на широкій плівці, в одне з чергувань по штабу полку, взявши фотоапарат «Зеніт» та обладнавши освітлення, я протягом ночі виготовив ще 7 — 8 плівок, дублюючи вже зроблене. 1966 року з цих негативів я надрукував ще 2 — 3 екземпляри трактату значно гіршої якості.

Залишивши собі один екземпляр для подальшого ознайомлення, решту передав В.Літвинову. Непоправною помилкою була передача В.Літвинову негативів, які через декілька років потрапили до рук КДБ.

Треба сказати, що на той час офіцерам полку пильності явно бракувало. Начальник фотолабораторії капітан М.Ушанов дозволяв підлеглим будь-які роботи з фотосправи, коли не було службової необхідності.

Льотчики та штурмани полку, заходячи повсякчас до фотолабораторії у своїх справах, бачили, як я старанно працював над виготовленням трактату, деякі, мабуть, з надмірної цікавості пробували читати окремі сторінки та зустрівши безліч цитат з Маркса, Енгельса, Леніна, швидко втрачали бажання пізнавати невідоме.

Одного разу до фотолабораторії зайшов сам начальник політвідділу полку підполковник Кезіков М.В. Він зробив мені зауваження, що я займаюсь сторонніми справами в робочий час, так нічого і не второпавши.

У розмовах з Б.Савченком я здогадувався про шляхи фотокопій. Одну з них було передано декану філологічного факультету Аврахову, який, їдучи до Чехословаччини, взяв її з собою, де вона була роздрукована.

Минули роки. Одного погожого літнього дня 1976 року мене викликали до особливого відділу ЧВАУЛ, де я служив замполітом автотехнічної роти. Начальник відділу майор М.Волошин зустрів мене вельми привітно, розпитав про сім’ю, службові справи і непомітно перейшов до моїх стосунків з В.Літвиновим. Я зразу здогадався, до чого йдеться, в почав ухилятися від прямих відповідей. Окрім М.Волошина, в кабінеті знаходився майор Сосненко, котрий старанно занотовував нашу розмову. Після слів М.Волошина «Сколько верёвочка не вьётся, а она порвётся» та на запитання в лоб: «Хто надрукував фотоспособом «Інтернаціоналізм чи русифікація» — я сказав, що зробив це я.

На моє запитання щодо мого майбутнього М.Волошин відповів, що мою справу буде розглянуто членом військової ради, начальником політуправління 17-ої повітряної армії генералом Бурляєм, куди мої пояснення та рекомендації КДБ будуть адресовані. Генерал Бурляй вирішив справу на мою користь. Можливо, через те, що був українцем. Через 2 — 3 тижні до політвідділу ЧВАУЛ надійшла відповідь з Києва. Начальник політвідділу полковник А.Новиков викликав мене на «сердечну» розмову. Він сказав, що радий був би, аби мене відправили куди завгодно, лише б подалі від ЧВАУЛ.

Користуючись моментом, я попросив, щоб мене направили для подальшої служби в МОВУ-військкомати, що й було зроблено.
Закінчувати службу довелося на Чукотці та Колимі, не сумуючи про колишню партійно-політичну роботу.

З гордістю згадуючи ті далекі часи, радію з того, що хай і малесенька крапелька моєї скромної праці принесла користь моїй Вітчизні.

З повагою — Олександр НАУМЕНКО,
м.Чернігів
Надруковано в газеті "Сіверщина"