Моя неочікувана дідизна
Знаєте, що таке "дідизна"? Це спадщина онукові від діда. Два роки назад, на Миколаївському ярмарку в Коропі підійшла до мене сусідка з дитинства, Людмила Іполітівна Онищенко (тепер Сиченко) і в розмові поміж іншим зазначила, що на її бАтьківщині й досі росте та плодоносить яблуня мого діда.
Дід, чиє прізвище я ношу, був садівником, навіть більше - садоводом місцевого масштабу. Не лише врожай саду приносив дідові з бабою дохід, але й саджанці з його питомника, котрими він торгував. І шість-сім десятиліть назад то були доволі непогані гроші, як на ті часи.
У квітні ми з дружиною гостювали в Коропі. Побували навіть в гостях у родини Мозгових, які живуть на моїй дідівщині, в будинку, зведеному дідом мало не сто років назад.
Від старих господарів у саду лишились яблуня, груша і кущ ліщини - все таке до щему знайоме, рідне...
Було і радісно, і сумно: спогади, спогади, спогади: "Ось тут... А там... А це..."
Ну, а через два двори - бАтьківщина Людмили Сиченко і дідова яблуня: жива, дарма, що років їй більше, ніж мені і набагато, слід гадати, бо я її пам'ятаю на тому місці вже дорослою. Тож зайшли туди і повезли на Варву два живці від неї.
Якраз сидить у мене маленька дичка і я не без хвилювання прищепив на неї дідову спадщину. Переживав: чи не щодня заглядав - як вона, приживається? Слава Богу! Вже скоро мене в рості наздожене.
Такий ось неочікуваний зв'язок поколінь. Привіт мені від діда. Господарі назву сорту не пам'ятають, тож хвилююся: що ж там виросте? Тонесенька ниточка, зате скільки в ній усього! Хтозна, скільки проживе в Коропі та дідова яблуня. Але сподіваюся, що онукова прищепа з неї потягне ту ниточку далі й далі, хай і далеко від рідного місця.
Люди часом не знають заради чого вони живуть, що залишать по собі на нашій Землі. Та, як на мене, треба просто жити і щось в житті робити - часом найпростіше. Тоді обов'язково хтось тебе згадає добрим словом і житимеш ти стільки, скільки часу лишатиметься на Землі твій власний слід, хоча би й у власноруч посадженому дереві, плодами якого ласуватимуть наступні покоління.
Володимир ВОРОНА
Дід, чиє прізвище я ношу, був садівником, навіть більше - садоводом місцевого масштабу. Не лише врожай саду приносив дідові з бабою дохід, але й саджанці з його питомника, котрими він торгував. І шість-сім десятиліть назад то були доволі непогані гроші, як на ті часи.
У квітні ми з дружиною гостювали в Коропі. Побували навіть в гостях у родини Мозгових, які живуть на моїй дідівщині, в будинку, зведеному дідом мало не сто років назад.
Від старих господарів у саду лишились яблуня, груша і кущ ліщини - все таке до щему знайоме, рідне...
Було і радісно, і сумно: спогади, спогади, спогади: "Ось тут... А там... А це..."
Ну, а через два двори - бАтьківщина Людмили Сиченко і дідова яблуня: жива, дарма, що років їй більше, ніж мені і набагато, слід гадати, бо я її пам'ятаю на тому місці вже дорослою. Тож зайшли туди і повезли на Варву два живці від неї.
Якраз сидить у мене маленька дичка і я не без хвилювання прищепив на неї дідову спадщину. Переживав: чи не щодня заглядав - як вона, приживається? Слава Богу! Вже скоро мене в рості наздожене.
Такий ось неочікуваний зв'язок поколінь. Привіт мені від діда. Господарі назву сорту не пам'ятають, тож хвилююся: що ж там виросте? Тонесенька ниточка, зате скільки в ній усього! Хтозна, скільки проживе в Коропі та дідова яблуня. Але сподіваюся, що онукова прищепа з неї потягне ту ниточку далі й далі, хай і далеко від рідного місця.
Люди часом не знають заради чого вони живуть, що залишать по собі на нашій Землі. Та, як на мене, треба просто жити і щось в житті робити - часом найпростіше. Тоді обов'язково хтось тебе згадає добрим словом і житимеш ти стільки, скільки часу лишатиметься на Землі твій власний слід, хоча би й у власноруч посадженому дереві, плодами якого ласуватимуть наступні покоління.
Володимир ВОРОНА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |