Спідниця та кохта
Спідниця та кохта - вінчальне вбрання Плахута В.В. 1946 рік.
Мовою експонату. «П’яна баба»
Урізані до мінімуму селянські присадибні ділянки не дозволяли мати достатню кількість сінокосу. Не вирішували питання і скошені на розхват поміж односельцями узбіччя доріг та поміжряддя сільських кладовищ — сіна худобі на зиму все одно катастрофічно не вистачало. Тож хоч-не-хоч, а щоб догодувати корову до весняного вигону доводилось або розбирати солом’яні стріхи господарських приміщень, або ж, ризикуючи стати «ворогом народу» і загриміти за ґрати, навідуватися до стогів, що подекуди височіли на стернах літошніх колгоспних ланів.
Іти наодинці було страшнувато, особливо жінкам. Траплялося, що, попутавши котрусь, колгоспні сторожі за дозвіл і мовчання домагалися «Маріїної плати». Тож, змовляючись заздалегідь, збиралися і йшли «у кражу» гуртом.
…Урозтіч, дехто навіть і «пУОстілки» своєї відцуравшись, майнула нічна компанія сусідів-кутчан, коли прямо перед ними з колгоспного стогу вивалилося щось громіздке. Трохи оговтавшись, зрозумівши, що слідом ніхто не женеться, повернули у напрямку стогу. Хтось спостерігав осторонь, а хоробріші навіть наважилися підійти поближче. Під стогом лежало, здавалося, людське тіло, але без жодних ознак життя. Чи мертве чи п’яне? Схоже, жінка? «П’яна баба!» — хтось пошепки висловив свою думку... А підійшовши впритул, побачили, що лежить здоровенний мішок, та й не один, а два, зв’язані докупи чубами.
Думки розділилися: подивитися їх наповнення чи хутко нав’язати сіна та тікати подалі від гріха? Та все ж доскіпливість переборола страх.
Обидва мішки були наповнені товарним крамом. Знову виникла дилема: надібрати щось собі чи залишити все так, як є.
У скрутні часи, коли, крім домоткані та постолів, рідко хто щось мав, не піддатися спокусі було важко. Тож і понадбирали собі, хто що хотів, а найбільше довелося «схуднути» сувою фабричної шерстяної червоної тканини. Хтозна чи звернули увагу головні крадії на нестачу мішкових наповнень, чи ні. Бо через ніч опісля мішків біля стогу вже не виявилося. Натомість дійшла чутки про пограбування сільської лавки села Мохнатин...
…Повернувшись додому з численними нагородами, «солдати перемоги» замість надії на світле майбуття побачили голод, убогість, безвихідь, утиски та безчинства з боку представників влади.
«То за що ж ми воювали, за що голови поклали, щоб наші діти ходили босі та голодні?..» — на вечірніх посиденьках обурювалася компанія колишніх фронтовиків. А незабаром по всіх навколишніх селах за діяльності новоствореної Антоновицької банди було скоєно низку пограбувань крамних лавок...
Зачекавши, доки все вгамується, перекрадії стали хизуватися в нових обновках: хтось — у взутті, хтось — у пальто з капюшоном, а хтось викликав заздрість в односельців новими шерстяними спідницями та кохтами.
Дівчина Валентина власноруч пошила собі аж два «кустюми»: один — чорного кольору (попередньо у міській фарбувальні змінивши колір тканини з червоного на чорний), оздобивши і спідницю, і кохту різнокольоровою машинною вишивкою), інший — червоного, щоправда шерстяної тканини виявилося замало, то довелося в передній пілці спідниці робити підфартухову кумачеву вставку. Манжети та комір кохти — також із червоного кольору ситцю. У чорному вишитому вбранні дівчина стала і під вінець...
Чи ж дісталася добряче схуднута «п’яна баба» головним крадіям? Безперечно. Бо того ж року в Москалях відбулося ще одне весілля. Сільська дівчина Марія пішла заміж у сусіднє село Антоновичі. Весільне вбрання на нареченій було з тої ж матерії. Майбутній чоловік зробив передвесільний подарунок — відріз шерстяної тканини, отриманий ним від свого друга — безпосереднього учасника банди і старшого весільного свата...
Юрій ДАХНО
Фото О.Костюченко
Мовою експонату. «П’яна баба»
Урізані до мінімуму селянські присадибні ділянки не дозволяли мати достатню кількість сінокосу. Не вирішували питання і скошені на розхват поміж односельцями узбіччя доріг та поміжряддя сільських кладовищ — сіна худобі на зиму все одно катастрофічно не вистачало. Тож хоч-не-хоч, а щоб догодувати корову до весняного вигону доводилось або розбирати солом’яні стріхи господарських приміщень, або ж, ризикуючи стати «ворогом народу» і загриміти за ґрати, навідуватися до стогів, що подекуди височіли на стернах літошніх колгоспних ланів.
Іти наодинці було страшнувато, особливо жінкам. Траплялося, що, попутавши котрусь, колгоспні сторожі за дозвіл і мовчання домагалися «Маріїної плати». Тож, змовляючись заздалегідь, збиралися і йшли «у кражу» гуртом.
…Урозтіч, дехто навіть і «пУОстілки» своєї відцуравшись, майнула нічна компанія сусідів-кутчан, коли прямо перед ними з колгоспного стогу вивалилося щось громіздке. Трохи оговтавшись, зрозумівши, що слідом ніхто не женеться, повернули у напрямку стогу. Хтось спостерігав осторонь, а хоробріші навіть наважилися підійти поближче. Під стогом лежало, здавалося, людське тіло, але без жодних ознак життя. Чи мертве чи п’яне? Схоже, жінка? «П’яна баба!» — хтось пошепки висловив свою думку... А підійшовши впритул, побачили, що лежить здоровенний мішок, та й не один, а два, зв’язані докупи чубами.
Думки розділилися: подивитися їх наповнення чи хутко нав’язати сіна та тікати подалі від гріха? Та все ж доскіпливість переборола страх.
Обидва мішки були наповнені товарним крамом. Знову виникла дилема: надібрати щось собі чи залишити все так, як є.
У скрутні часи, коли, крім домоткані та постолів, рідко хто щось мав, не піддатися спокусі було важко. Тож і понадбирали собі, хто що хотів, а найбільше довелося «схуднути» сувою фабричної шерстяної червоної тканини. Хтозна чи звернули увагу головні крадії на нестачу мішкових наповнень, чи ні. Бо через ніч опісля мішків біля стогу вже не виявилося. Натомість дійшла чутки про пограбування сільської лавки села Мохнатин...
…Повернувшись додому з численними нагородами, «солдати перемоги» замість надії на світле майбуття побачили голод, убогість, безвихідь, утиски та безчинства з боку представників влади.
«То за що ж ми воювали, за що голови поклали, щоб наші діти ходили босі та голодні?..» — на вечірніх посиденьках обурювалася компанія колишніх фронтовиків. А незабаром по всіх навколишніх селах за діяльності новоствореної Антоновицької банди було скоєно низку пограбувань крамних лавок...
Зачекавши, доки все вгамується, перекрадії стали хизуватися в нових обновках: хтось — у взутті, хтось — у пальто з капюшоном, а хтось викликав заздрість в односельців новими шерстяними спідницями та кохтами.
Дівчина Валентина власноруч пошила собі аж два «кустюми»: один — чорного кольору (попередньо у міській фарбувальні змінивши колір тканини з червоного на чорний), оздобивши і спідницю, і кохту різнокольоровою машинною вишивкою), інший — червоного, щоправда шерстяної тканини виявилося замало, то довелося в передній пілці спідниці робити підфартухову кумачеву вставку. Манжети та комір кохти — також із червоного кольору ситцю. У чорному вишитому вбранні дівчина стала і під вінець...
Чи ж дісталася добряче схуднута «п’яна баба» головним крадіям? Безперечно. Бо того ж року в Москалях відбулося ще одне весілля. Сільська дівчина Марія пішла заміж у сусіднє село Антоновичі. Весільне вбрання на нареченій було з тої ж матерії. Майбутній чоловік зробив передвесільний подарунок — відріз шерстяної тканини, отриманий ним від свого друга — безпосереднього учасника банди і старшого весільного свата...
Юрій ДАХНО
Фото О.Костюченко
| Читайте також |
| Коментарі (0) |