"Бурдовий кустюм"
Середньої статури, гарний обличчям, спокійний, розважливий, зайвого слова ніколи не скаже, до батьків та односельців старших за віком ставився з повагою; дружелюбний з ровесниками, лагідний із дівчатами, доброзичливий із дітлахами – таким був на селі Григорій П. Не одна дівчина мріяла поєднати з ним свою долю. Не стала винятком й Арина, закохавшись у нього чи не до безтями…
Одного року та ще й в одну ніч в селі з’явилися на світ чотири дівчинки. Трьох із них нарекли Наталіями, а четверту – Ариною.
Григорій народився декількома днями раніше.
Усі четверо мешкали на одному кутку, тому не дивно, що знали одне одного з дитинства. Дуже часто доводилось перетинатись і в зрілому віці. Тісне спілкування далося взнаки: дитяча дружба переростала в любов…
На сільських вечорницях Арина не зводила з нього закоханих очей. Дуже припав до душі Григорій і одній із Наталок, але та, навпаки, й знаку не подавала. Уже давно на Аринині погляди звернули увагу інші сільські дівчата та хлопці, інколи брали на кпини: «молодий з молодою, наче борщ з лободою». Для Григорія Арина була подругою дитинства, не більше, тому він був неприступний, зустрічаючись поглядом із дівчиною, лише винувато відводив очі – його серце належало іншій. Уже давно запала в серце парубка Наталка, до якої він попервах боявся навіть підійти, а коли нарешті наважився освідчитись, з’ясувалось, що їй він далеко не байдужий. Тож, чого довго чекати – сватання-могорич та вже й назначений день весілля.
Комусь Покрівонька покрила голову, а бідолашній Арині чутка про весілля Григорія з Наталкою привалила важким каменем. Дівчина місця собі не знаходила, ночами не спала, подушка від сліз не висихала, гадючий клубок засів у грудях, роздираючи душу, відчайдушні думки тьмарили розум. Умовляння рідних дівчину розрадити не могли, а, навпаки, ще більше краяли серце. «Краще мені вже втопитись», – простогнала згорьована дівчина і незабаром зникла. Батьки оббігали всіх родичів і сусідів, та доньки ніде не було і ніхто її не бачив. «Мабуть, справді втопилась…» – причитала бабуся Хиня. На пошуки дівчини піднялося ледь не все село. Шукали скрізь, довелося перевірити всі копанки, яких у селі було дуже багато, бо кожен господар мав, хоч і невеличку, але свою. Чоловіки зв’язали одна на одну дві половинки воріт, поклали на воду панської сажалки і ретельно баграми обстежили дно і цієї водойми. Все було марно, другий тиждень пішов із дня зникнення, а дівчини не знаходили ні живої. ні мертвої.
«Уже ж, Катю, буде тобі отой новий «бурдовий кустюм» на згадку» – тремтячими губами ледве промовила бабуся Хиня, звертаючись до названої онучки. Катя була молодшою за Арину на три роки, ще лише підходила під дівки, але більше за всіх допомагала дорослим у пошуках зниклої. Почувши про костюм, перед очима дівчини враз постало новеньке Аринине вбрання (спідниця та кофта) переливчатої фабричної тонюсінької шерсті, нещодавно справлене доньці її батьками. На Спаса дівчина вже встигла похизувалась у новому строю. Далеко не кожні батьки могли дозволити собі придбати фабричне вбрання своїм донькам, зазвичай, обходились домотканню, тому більшість із дівчат лише позіхали, косивши очі на новий дівочий наряд. Від бабиних слів зразу роздвоїлись і думки Катерини: з одного боку, дуже шкода було Арини, з якою були троюрідними сестрами. Бабуся Хионія доводилась рідною сестрою бабусі Агафії, та ще й була Катиною повивальною бабкою. А з іншого – дуже манив той «бурдовий кустюм».
Катя гнала від себе лихі думки та не могла відігнати, на вухо наче хто нашіптував: «Краще б вона втопилась!»
Через півтора тижні після зникнення Арину знайшли, зовсім випадково. Конфісковану в експертному порядку так звану «куркульську клуню» ще не встигли розібрати і перевезти на колгоспне подвір’я, тому використовували на місці для зберігання сіна. Приїхавши по сіно, колгоспний вожчик аж відсахнувся, побачивши виснажену дівочу постать. Бідолашна тремтіла від голоду та осіннього холоду, майже безкровні губи прошепотіли щось схоже на «дайте хліба». Відігрівали та виходжували дівчину дуже довго. Була наче не сповна розуму, нікого не впізнавала, не могла зрозуміти, де вона перебуває. Їжу спочатку давали лише по краплині. А коли дівчина трохи оклигала, то поспішили видати заміж – якраз нагодився набагато старший та ще й двічі вдівець із чотирма дітьми. Позбавити важких думок могли лише постійні клопоти та турбота...
Юрій ДАХНО
Одного року та ще й в одну ніч в селі з’явилися на світ чотири дівчинки. Трьох із них нарекли Наталіями, а четверту – Ариною.
Григорій народився декількома днями раніше.
Усі четверо мешкали на одному кутку, тому не дивно, що знали одне одного з дитинства. Дуже часто доводилось перетинатись і в зрілому віці. Тісне спілкування далося взнаки: дитяча дружба переростала в любов…
На сільських вечорницях Арина не зводила з нього закоханих очей. Дуже припав до душі Григорій і одній із Наталок, але та, навпаки, й знаку не подавала. Уже давно на Аринині погляди звернули увагу інші сільські дівчата та хлопці, інколи брали на кпини: «молодий з молодою, наче борщ з лободою». Для Григорія Арина була подругою дитинства, не більше, тому він був неприступний, зустрічаючись поглядом із дівчиною, лише винувато відводив очі – його серце належало іншій. Уже давно запала в серце парубка Наталка, до якої він попервах боявся навіть підійти, а коли нарешті наважився освідчитись, з’ясувалось, що їй він далеко не байдужий. Тож, чого довго чекати – сватання-могорич та вже й назначений день весілля.
Комусь Покрівонька покрила голову, а бідолашній Арині чутка про весілля Григорія з Наталкою привалила важким каменем. Дівчина місця собі не знаходила, ночами не спала, подушка від сліз не висихала, гадючий клубок засів у грудях, роздираючи душу, відчайдушні думки тьмарили розум. Умовляння рідних дівчину розрадити не могли, а, навпаки, ще більше краяли серце. «Краще мені вже втопитись», – простогнала згорьована дівчина і незабаром зникла. Батьки оббігали всіх родичів і сусідів, та доньки ніде не було і ніхто її не бачив. «Мабуть, справді втопилась…» – причитала бабуся Хиня. На пошуки дівчини піднялося ледь не все село. Шукали скрізь, довелося перевірити всі копанки, яких у селі було дуже багато, бо кожен господар мав, хоч і невеличку, але свою. Чоловіки зв’язали одна на одну дві половинки воріт, поклали на воду панської сажалки і ретельно баграми обстежили дно і цієї водойми. Все було марно, другий тиждень пішов із дня зникнення, а дівчини не знаходили ні живої. ні мертвої.
«Уже ж, Катю, буде тобі отой новий «бурдовий кустюм» на згадку» – тремтячими губами ледве промовила бабуся Хиня, звертаючись до названої онучки. Катя була молодшою за Арину на три роки, ще лише підходила під дівки, але більше за всіх допомагала дорослим у пошуках зниклої. Почувши про костюм, перед очима дівчини враз постало новеньке Аринине вбрання (спідниця та кофта) переливчатої фабричної тонюсінької шерсті, нещодавно справлене доньці її батьками. На Спаса дівчина вже встигла похизувалась у новому строю. Далеко не кожні батьки могли дозволити собі придбати фабричне вбрання своїм донькам, зазвичай, обходились домотканню, тому більшість із дівчат лише позіхали, косивши очі на новий дівочий наряд. Від бабиних слів зразу роздвоїлись і думки Катерини: з одного боку, дуже шкода було Арини, з якою були троюрідними сестрами. Бабуся Хионія доводилась рідною сестрою бабусі Агафії, та ще й була Катиною повивальною бабкою. А з іншого – дуже манив той «бурдовий кустюм».
Катя гнала від себе лихі думки та не могла відігнати, на вухо наче хто нашіптував: «Краще б вона втопилась!»
Через півтора тижні після зникнення Арину знайшли, зовсім випадково. Конфісковану в експертному порядку так звану «куркульську клуню» ще не встигли розібрати і перевезти на колгоспне подвір’я, тому використовували на місці для зберігання сіна. Приїхавши по сіно, колгоспний вожчик аж відсахнувся, побачивши виснажену дівочу постать. Бідолашна тремтіла від голоду та осіннього холоду, майже безкровні губи прошепотіли щось схоже на «дайте хліба». Відігрівали та виходжували дівчину дуже довго. Була наче не сповна розуму, нікого не впізнавала, не могла зрозуміти, де вона перебуває. Їжу спочатку давали лише по краплині. А коли дівчина трохи оклигала, то поспішили видати заміж – якраз нагодився набагато старший та ще й двічі вдівець із чотирма дітьми. Позбавити важких думок могли лише постійні клопоти та турбота...
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |