Спекотне

Сидимо під горіхом, перебуваючи полуденну спеку, потягуємо студений бузиновий квас. Через зарості крушини над поточиною пробивається голос диктора.

«Так мені той телевізор очі виїв. І печінки», - зітхає Федорцьо.
«Нащо дивитеся?» - кажу.

«Та все надіюся, що, може, покажуть хоч на хвильку мого…»
«Кого?»

«Онука. Десь під Бахмутом… І фельдшер, і сапер. Каже, коли куди треба, туди посилають…»

Мовчимо. Кожен про своє.
«Як гадаєш, - озивається нарешті Федорцьо. - Забити мені теля на Пречисту, пустять його у відпустку на храмовий празник?»
Я стенаю плечима.

«А може, на Михайла… Може, до того все вляжеться там…»
Знову мовчимо. І квас уже не йде.

«Най живе, - важко підводиться старий. - Най живе собі. Теличка буде…» - і дибає до своєї худоби, що пасеться у мареві спеки.
«Чарунки».

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ