Про тишу

Серед ночі мене нахабно розбудила тиша. І не один раз. І не одну, а всі сім ночей, які провів на Закарпатті.

Цей мальовничий край тихий і вдень. А вночі взагалі настає така тиша, якої, здається, зроду не чув.
Неймовірна тиша із настанням темряви брутально штовхає тебе, термосить, перевертає з боку на бік, гамселить подушкою по голові, а ще навіть дряпає. І тоді на душі, немов не нормальні коти шкребуть, а лихі котиська. Чи якісь невиховані котозаври із метровими пазурами і ще довшим хвостом.

Пануючу тут тишу вночі іноді намагаються скубнути хіба тільки жолуді, котрі мляво падають на асфальт чи плитку. Тиша тоді тільки сміється з них, а разом із мене.

Якось, правда, серед ночі над вухом заскімлив комарик. Ура! Хоч щось… Та далі цей літун чогось втратив орієнтацію, врізався у стіну, зойкнув і з грюкотом упав на підлогу. Самоліквідувався.

Ні, брешу. Нічну тишу трохи розбавляв годинник на вежі старезного графського палацу. Він дзенькав кожні 15 хвилин і добросовісно відбивав нічні години. Раз. Два. Три. Чотири…
Погодьтеся, це ніщо проти завивання сирен чи роботи ППО, яких я вже не чув аж 7(сім) діб!!!

Оце вже вирушаю до Києва. Втомлений тутешньою нічною тишею, все ж не забуду взяти її з собою. Понапихаю у сумку, кишені, пазуху, блокнот. І, звичайно, вона залишиться зі мною у спогадах.
Дивись, колись у Києві стане в пригоді.

Павло КУЩ