«Спасибі, що ти є!». Мить вічного кохання

Знамення

За вікном тихо грається весняний дощ. Літня жінка уважніше придивляється і скільки ото віку прожила, розгледіла дивовижність дощу. Дощові краплі видзенькували і наповнювали підставлені цинкові ночви і складалися у візерунки… Несподівано для жінки чомусь бульбашки перетворилися на осколки від снарядів, а ночви — на цинкову домовину, в якій здивована жінка побачила свого сина… неживого. Від побаченого вона здригнулась: «Свят, свят». Але ще довго перебувала у дивному стані. «Наче пробило током», — скаже вона пізніше доньці Марії, кола та прийде провідати матір.

Сама Марія в цей час теж була здивована, але про те своїй матері не говорила. Відтоді, як молодший на двадцять років брат Микола потрапив до Афганістану, виконувати, як тоді говорили, свій інтернаціональний обов’язок, в її будинку коїлося щось неймовірне. Але вони з чоловіком нікому про те не розповідали, бо чудово розуміли — одні могли б просто засміяти, а інші, чого доброго, ще б могли і занести до темних сил.

Як тільки вони поляжуть спати, так у кутовій стіні, поблизу їхнього ліжка, було чутно глухий стук, наче хтось кулаком вдаряв по стіні. У вікно (через нього подвір’я проглядалося дуже добре) подивляться з чоловіком — нема нікого. А глухий стук у стіну продовжувався. Чоловік після трьох ночей висловив своє бачення того, що відбувалося: «Невже ти, Марія, відьма? І я оце до тебе в прийми пристав?» А вона із незрозумілістю відказувала йому: «Та яка я відьма тобі? Скажеш таке. Я сама не знаю, що ото відбувається? Може, картину треба перенести з того місця?» А приймак її був упевнений в іншому: «Та при чому тут та картина? Нічого там такого нечистого на ній не намальовано — веселяться люди, так що ж поганого? Ні, Маріє, ти точно відьма! То до тебе твої відьмочки ночами приходять і стукаються…»

Але через дві по тому ночі, під 9 травня, все раптом припинилося. Але тоді вони ще не знали чому це раптом так сталося. Це вже потім, за кілька днів, Марія скаже своєму чоловікові: «От і не вір потойбічній силі? А вона, все ж таки є, незалежно від того вірить цьому хтось чи ні?» І він, як не дивно, погодився з думкою своєї дружини.

Незабутнє знайомство

Того дня, на Різдво, Олена їхала в потязі. У плацкартному купе познайомилася з молодим чоловіком. До іншого потяга, щоб зробити пересадку, залишалося чимало часу, а речі у неї були важкі. Він допоміг їй донести валізи до камери схову. Так і познайомилася Олена з молодим льотчиком — Миколою Матвієнком з Матвіївки, що на Сосниччині. Молода вчителька це знайомство сприйняла як товариське, адже молодий чоловік був одружений.

Коли ж розлучалися на залізнично-життєвій дорозі, він дав свою адресу і попросив написати листа, бо Олена тоді ще не знала, де працюватиме після інституту.

До Афганістану залишалося більше року…

Йшли тижні. Олена ніяк не могла наважитися відіслати хоч би яку маленьку вісточку Миколі. Однак якесь невимовне тяжіння перебороло комсомольсько-правильне виховання, і нарешті насмілилася — все ж таки відправила невеличкого листа.
Але… рідна Миколина сестра Марія в той час працювала на пошті, і коли побачила листа, адресованого братові, — прочитала і приховала. Думала, що так краще буде, бо сім’я Миколина трималася на волосині.

Хотіла, як краще…

Минуло більше року. Олена вчителювала на Полтавщині, але їй хотілося на Чернігівщину. Тож згодом молода вчителька опинилася у Павлівці Ріпкинського району. Якось на початку березня Олену покликали в учительську до телефону. Коли вона почула голос Миколи, серце здригнулося. Виявилося, що Марія після братового розлучення, коли дізналася, що він написав рапорт на службу до Афаністану, віддала йому давнього листа від Олени…

«Якщо у вашому житті щось помінялося, то я від душі вас вітаю, а якщо — ні, то я хотів би з вами зустрітися», — сказав їй Микола. Той день став новим відліком у її житті.

Дочекалася свого Грея

Вони зустрілися у Чернігові 13 березня. Микола вручив їй парфумерний набір «Алые паруса». Неспроста. Ще при першій зустрічі Олена розповіла, що у дитинстві вона дуже любила казки, а найбільше їй подобалася книжка Олександра Гріна «Червоні вітрила» («Алые паруса»). Тож цей подарунок її вразив особливо — нарешті до неї припливли довгоочікувані червоні вітрила з головним героєм повісті Греєм.

Вони ходили по Чернігову, розмовляли про все на світі і якось не помітили, як на місто зійшли вечірні сутінки. З вільними місцями в готелях Чернігова було сутужно. Нарешті в готелі на ринку «Нива» знайшлося для них місце в загальній кімнаті. Так і просиділи тихесенько цілу ніч, майже не роздягаючись, упівголоса розмовляючи про життя, цитуючи вірші…

Наступного ранку поїхали в Павлівку. «Я трохи посплю, бо щось голова у мене розболілася», — сказав Микола. А коли Олена і її подруги-колеги прийшли додому, побачили, що сніг усюди розчищений, всі дрова порубані, замки та клямки, які ледь трималися, відремонтовані. Потім дівчата роз’їхалися по своїх домівках, до батьків, а Олена і Микола каталися на лижах, топили разом піч, варили їсти… Зрозуміли: вони створені один для одного.

Після цієї зимової пори вони ще кілька разів зустрічалися. Миколина сестра вже у наші дні інколи та й промовить: «Мабуть, не дійшло до більшого, бо якби щось було в них, то дитинка хоч би народилася», — і завжди плаче після цих слів.
«Звичайно, не було, я вважала, що він ще одружений, — пригадує Олена дні двадцятирічної давності, — Микола мені про розлучення не говорив спочатку. Та і я дуже вже «правильною» тоді була».

«Я повернуся…»

Потім Олена помітила, що Микола чимось занепокоєний. Чомусь він змінився, але вона не розуміла: що сталося. І тільки під час останнього побачення в Чернігові він сказав їй, що їде в далеку мусульманську країну і що давно вже розлучений. Зізнався: якби знав, що зустрінеться з нею, — не писав би рапорт, та вже пізно. Одне сказав їй: «Я не хочу тепер в Афганістан. Розумієш, познайомившись з тобою, я відчув нове життя. Я не відчував такого раніше… Я наче знову на світ народився».

Олена розплакалась, і він ледве зміг її заспокоїти. «Ну що ти плачеш? Все буде добре. Я повернуся до тебе. Обов’язково повернуся». А потім зачитав незабутні рядки Костянтина Симонова: «Жди меня, и я вернусь...»

Наприкінці квітня вона купила в Києві квиток на літак і хотіла летіти до Миколи в Азербайджан, де дислокувалась його частина. Але отримала телеграму: «Не приїжджай. Терміново відлітатиму». Вже пізніше товариші по службі скажуть, що Микола з вильотом тоді затримався ще на 3 дні — так склалися обставини, які не залежали від нього особисто.

А одного дня Олена зі своїми подругами поїхала на концерт у Чернігів.

…Як тільки Людмила Сєнчина заспівала романс, з очей Олени полилися сльози. І чим далі — тим інтенсивніше. Вона слухала співачку, і їй здавалось, що та співає про неї: «Целую ночь соловей нам насвистывал. Город молчал и молчали дома. Белой акации гроздья душистые ночь напролет нас сводили с ума… Сад весь умыт был весенними ливнями. В темных оврагах стояла вода. Боже, какими мы были наивными. Как же мы молоды были тогда…»

Олена не могла заспокоїтись. Люди, які знаходилися поруч, переглядались між собою, і їй самій ставало не по собі. Коли збиралась з подругами у Чернігів на концерт, навіть не думала, що почне так плакати. Була переконана, що ось закінчить співачка цю пісню, і все минеться. Але з наступним музичним твором вона ще більше розридалася. Сєнчина так виконувала наступний романс, начебто вона співає про себе: «Ещё до встречи вышла нам разлука, и всё же о тебе я вижу сны. Ну разве мы прожили б друг без друга, мой милый, если б не было войны… Наверно, я до срока стала старой, да только в этом нет твоей вины. Какой бы мы красивой были парой, мой милый, если б не было войны… И снова ты протягиваешь руки. Зовёшь из невозвратной стороны…»
Цей концерт Людмили Сєнчиної та Ігоря Талькова у Чернігові відбувся 6 травня 1987 року. А в далекій чужоземній країні за кілька годин Микола підніметься на своєму вертольоті Мі-8 у височінь…

«Я пам’ятаю…»

З Афганістану Микола написав Олені лише один лист. «Я пам’ятаю про те, що кожний з нас тоді, коли ми їхали в поїзді, думав про одне і те ж», — писав Микола. А закінчувався лист словами: «Спасибі, що ти є!»

Миколі довелося прослужити в Афганістані всього 5 днів. 7 травня 1987 року його вертоліт з одинадцятьма десантниками на борту летів на допомогу радянським воїнам, які потрапили в оточення душманів між гірськими ущелинами. Вертоліт був збитий ракетою…
Олена встигла відправити на зазначену Миколою адресу аж 5 листів. І всі вони за кілька днів потому повернулися з Афганістану до неї. Так і лежать ці непрочитані листи зараз в Олени у запечатаних конвертах.

«Після загибелі Миколи я зненавиділа Радянський Союз саме через те, що тисячі молодих хлопців загинули невідомо за що», — зізнається Олена.

Минули роки… Олена їхала в поїзді і ледве не знепритомніла від побаченого. Вона знаходилася в купе тому ж місці, що колись їхала з Миколою. Але зараз навпроти неї була одна пустота. Вона хотіла, аби хтось швидше опинився на тому місці, де колись сидів її коханий. Але марно. За гачком для одягу побачила присохлий жовтий тюльпан. «Звідкіля він тут узявся? Чи це, може, містика якась? — подумала жінка. — Напевно, хтось забув? Але якась дивна випадковість».

«Коли вже не стало його, — розповідає Олена Заєць, — мені казали деякі знайомі: «Ну чого ти так убиваєшся? Може, то й краще, що не став він інвалідом. Уявляєш, оце не ходив би він, без ніг був би. І ти все своє життя з ним бідкалася б?» Я відповіла їм: «Для мене було б щастям бути з ним пліч-о-пліч. Нехай без ніг, без рук, а щоб відчувати його поруч, розмовляти з ним, слухати його… Я б щаслива була за ним доглядати».

Вона чекає й досі… Сподівається на такого, яким був її Микола.

Сергій КОРДИК
Автор вдячний Марії Миколаївні Дутовій
(сестрі загиблого в Афганістані М.Матвієнка)
із села Матвіївка Сосницького району
та Олені Заєць із Чернігова за допомогу
у написанні публікації