Скоро…

Ніби знічев’я торкаєшся теплої фланелі піжами на полиці шафи. Скоро… Ось-ось відкоркуєш пляшку рому до чаю. Вечірнє кіно вже з ковдрою. Зернята горіхів втратили молочну білизну. Темні окуляри заховані в футляр. Прислухаєшся до втаємниченого шептання вина в бутлі. Скоро… Під настільною лампою дрімають, склавши крила, книжки. До шибки прилип, як учорашній день, жовтий листок. Ягоди пахучої ізабелли вкриті сивим туманцем. Хочеться сала і часнику. І наперсток сливовиці. Вранці на склі авто серпанок роси. А ввечері кортить парити ноги, і кинути в воду дрібку гірчиці.

Скоро… Вже ожила, стужавіла трава під ногами. Повітря гостріше і прозоріше. А хода моя квапливіша. Розмоклий сад кисло пахне. В калюжі ціриться, як мачуха на діти, сонце. І полощуться мідні і срібні дахи...
Осінь. Вже…

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Із книги "Срібний ключ", що вже в друці.