Шо в полі, полі волохи гудуть
Доброю згадкою про сільську бабусю Христю залишилась мені і ця колядка.
Вочевидь, більше відноситься вона до свята Водохреща. Цікаво лише те, як потрапила вона до села Скугарі і яке взагалі відношення волохи* мають до Чернігівщини.
* Що в полі в полі волохи гудуть. Святий вечір!
Волохі гудуть - церков будують
Да й збудувалі з трима купаламі
І з трима угламі, і з трима акнамі
Що в пєрше акно сонєчка ввишло,
А в другє акно сам Бог увішов,
А в трейтє акно сокал уліетіев
Сокал уліетіев на престолі сіев
На престолі сіев сліезу абренів,
А з таїе сліези пашлі ручаї,
А з тих ручаюов резлівсє Дунай,
А в туом Дунаю сам Гасподь купавсь,
А Матіер Божа па бєрєжку ходіть
Па бєрєжку ходіть і Бога просіть
Хватіть табє Госпаді да й купацца
Пара Табіе Госпаді на Мікуольщину сабірацца.
(збережено місцеву говірку)
Записано 13.01.1983 р. від Гавкун Х.А., с. Москалі Чернігівського району.
«Юлік, а тобі рублік!» – сільська бабуся Христя щоразу нишком протягувала мені паперову купюру. Єдина в селі, вона чомусь називала мене Юліком і єдина з чужих людей давала мені в якості защедрування цілісінького карбованця!..
Мої шкільні роки припали на той час, коли «Бога нема», «люди пішли від мавп» – так навчала перша вчителька. А на моє запитання «А від кого пішли мавпи?» – чомусь не відповіла зовсім. І кожного року перед «щедрухою» учнів школи попереджали, щоб в жодному разі не йшли щедрувати та засівати. Однак ані попередження, ані погрози не могли втримати нас, тодішніх дітлахів. Як же можна не піти, коли цілий рік із нетерпінням чекаєш цих святкових днів?! Ще б пак, коли це була чи не єдина можливість досхочу наїстися гостинцями та ще й заробити купу грошей, бо ж односельці одарювали дітлахів не лише «арИЕхамі», «зЄрнєтамі» да «рИЕзнікамі», а подеколи цукерками, печивом та грошима. П’ять, десять, п’ятнадцять, щонайбільше двадцять копійок можна було отримати в руку кожному щедрувальнику. А якщо підеш до хрещених та бабусі-бранки, то можна було отримати навіть троячку, а то і п’ятірку. Щедро одарювала рідна бабуся, рідний дядько та рідні тітки, щоправда одна з останніх, тітка Ольга, змусила вивчити та співати тропар Різдву Христовому, даючи за це три карбованці. Двоюрідному братові Сергію не сила була терпіти, дивлячись, як мені тітка дає троячку, а йому лише карбованця – довелось і йому вивчити. А загалом, наші тодішні щедрівки були нікудишні в порівнянні з теперішніми. Мабуть, найпоширенішою, найкращою і найдовшою з них була «Що в полі-в полі плужок ходить...». Решта щедрівок були зовсім коротенькі: «Дядько Лука, вигонь бика...», «Із нових сєнєц вийшов баранець», «Біля кринички скачуть синички...», а ще як хтось проказав отого ганебного «Малєнького мальчика, що сів на стаканчик...» – це було взагалі щось... Щедрувальники в ті часи до хат не заходили – щедрували під вікном, а якщо сінешні двері були незамкнені, то під хатніми дверима. І не дивно, що подеколи люди зовсім не відчиняли нам або ж, зачувши голос під вікном, хутко вимикали світло. Лише згодом, подорослішавши, на основі зібраного давнього місцевого фольклору змогли відновити різдвяні дійства з "звіздою", козою, танцями, колядками та щедрівкакми.
Бабуся Христя мешкала разом із донькою, зятем та онучкою Світланою. Дівчинка була дещо дикуватою, на вулицю гуляти виходити боялась, натомість вилізала на паркан і мовчки спостерігала за дітьми, що простували до школи або зі школи. Забачивши дівчинку, ми, школярики, починали голосно дражнитись: «Христя в манісьті, Христя в маністі!» А зачувши, як Світланка починала голосно гукати: «Тата! Віді сюди на мінутку!» – щодуху тікали.
«А ти, унучечка, скажи їм, що то ж добре що в маністі, погано, як його нема. Предавши маніста можна добре резжитца», – навчала дівчинку бабуся Христя.
Родом вона походила з недалекого села Скугарі, здається, з родини Стародубів, а в Москалі потрапила вийшовши сюди заміж. Христя Лазарчукова – так прозивали її поза очі односельці. Прізвисько пішло від свекрового діда Лазаря Гапкуна. Таке прізвище було не лише у Москалях, але і в сусідніх Левоньках. Щоправда при черговому перепису в другій половині ХІХ століття Гапкунів чомусь записали Гавкунами. У часи, коли на воротах кожного двору були таблички з указаними прізвищами господарів двору, мохнатинські чоловіки, котрі їздили обробляти свої земельні наділи аж під с. Антоновичі, порівнявшись із дворами сусідів Гавкуна та Подорвана голосно реготали: «Той гавкнув, а той його подорвав, ха-ха-ха-ха!»
Отож, мало того, що жінка мала чудне батьківство, так ще й прізвище таке дісталося. Гавкун Христина Акакіївна. Ну, дуже вже подобалось односельцям звертатись до жінки, називаючи по батькові Акакавна. «Ой, дєвачкі, зовіть мене краще Аркадєвна» – прохала Христя бригадних жінок. Акакавнаю називав Христю і приїжджий із сусіднього села бригадир Філіпченко Микола Федорович, якого поза очі всі називали Корівкою. Прізвисько Микола отримав після того, як вперше одягнув нову вишиту матір'ю сорочку, з вишитою літерою «К» на кишені, і хтось із дітлахів, ткнувши пальцем, сказав: «Му! Корова!». Хтозна, чи по своїй не обізнаності чи нарочито зі словами «Тавариш, каруовачка, а тавариш каруовачка, резришиеть абретітца", – звернулась одного разу Христя до бригадира. «Єкій я табіе каруовачка!» – сердито пробасив у відповідь бригадир.
Нелегка доля випала на долю бабусі Христі. За чоловікове партизанство хату було спалено, господарство розорено. Коханого чоловіка Олексія (Альосю) живцем спалили в «Яцево» під Черніговом. Чотирьох доньок прихистили родичі, а самій навіть довелося переховуватись від холоду та наїжджих окупантів декілька днів підряд у купі гною. Тиф відібрав життя доньки Ганни. Самій жінці до кінця життя довелося боротися з туберкульозом кісток – наслідком застуди. Маючи надзвичайний голос, після всього пережитого веселих пісень більше не співала, лише пісні воєнної тематики: про партизанку Катю «Жила Катя в партізанах», про Колю - тракториста «Колосилась в поле рожь густая», про двох героїв «Ще сонце нє заходіло за тьомниє лєса». А горюючи за загиблим чоловіком і сама придумала пісню: «Ой, Альошечка, муой мілий, діе ж ти забаривсє? Чи тєбє звіери ззіелі чи ти утапівсє? Абі ж тєбє звіери ззіелі дак ліеси б шуміелі, а єкбі ж ти утапівсє дак Дунай ркзлівсє б...».
Не можу і дотепер збагнути, чому мені – ніякому не родичу – бабуся Христя завжди давала того «рубліка», відриваючи від тодішньої своєї мізерної пенсії. Так сталося, що бабусина донька, лишившись єдиної своєї доньки – Світланки, останні роки свого життя доживала в будинку престарілих та інвалідів. І коли я вирішив виконати останню волю померлої бути похованою поряд із рідними у своєму селі, знайшовся дехто, що сказав, нащо мені цей зайвий головний біль. «Бабуся Христя мені давно заплатила» – такою була моя відповідь. А чим я ще можу допомогти?! Хіба що вписати ім’я в поминальну записку та обгребти могилку перед Дідами.
Юрій ДАХНО. с. Москалі Чернігівський район.
* Волохи - румуни.
Вочевидь, більше відноситься вона до свята Водохреща. Цікаво лише те, як потрапила вона до села Скугарі і яке взагалі відношення волохи* мають до Чернігівщини.
* Що в полі в полі волохи гудуть. Святий вечір!
Волохі гудуть - церков будують
Да й збудувалі з трима купаламі
І з трима угламі, і з трима акнамі
Що в пєрше акно сонєчка ввишло,
А в другє акно сам Бог увішов,
А в трейтє акно сокал уліетіев
Сокал уліетіев на престолі сіев
На престолі сіев сліезу абренів,
А з таїе сліези пашлі ручаї,
А з тих ручаюов резлівсє Дунай,
А в туом Дунаю сам Гасподь купавсь,
А Матіер Божа па бєрєжку ходіть
Па бєрєжку ходіть і Бога просіть
Хватіть табє Госпаді да й купацца
Пара Табіе Госпаді на Мікуольщину сабірацца.
(збережено місцеву говірку)
Записано 13.01.1983 р. від Гавкун Х.А., с. Москалі Чернігівського району.
«Юлік, а тобі рублік!» – сільська бабуся Христя щоразу нишком протягувала мені паперову купюру. Єдина в селі, вона чомусь називала мене Юліком і єдина з чужих людей давала мені в якості защедрування цілісінького карбованця!..
Мої шкільні роки припали на той час, коли «Бога нема», «люди пішли від мавп» – так навчала перша вчителька. А на моє запитання «А від кого пішли мавпи?» – чомусь не відповіла зовсім. І кожного року перед «щедрухою» учнів школи попереджали, щоб в жодному разі не йшли щедрувати та засівати. Однак ані попередження, ані погрози не могли втримати нас, тодішніх дітлахів. Як же можна не піти, коли цілий рік із нетерпінням чекаєш цих святкових днів?! Ще б пак, коли це була чи не єдина можливість досхочу наїстися гостинцями та ще й заробити купу грошей, бо ж односельці одарювали дітлахів не лише «арИЕхамі», «зЄрнєтамі» да «рИЕзнікамі», а подеколи цукерками, печивом та грошима. П’ять, десять, п’ятнадцять, щонайбільше двадцять копійок можна було отримати в руку кожному щедрувальнику. А якщо підеш до хрещених та бабусі-бранки, то можна було отримати навіть троячку, а то і п’ятірку. Щедро одарювала рідна бабуся, рідний дядько та рідні тітки, щоправда одна з останніх, тітка Ольга, змусила вивчити та співати тропар Різдву Христовому, даючи за це три карбованці. Двоюрідному братові Сергію не сила була терпіти, дивлячись, як мені тітка дає троячку, а йому лише карбованця – довелось і йому вивчити. А загалом, наші тодішні щедрівки були нікудишні в порівнянні з теперішніми. Мабуть, найпоширенішою, найкращою і найдовшою з них була «Що в полі-в полі плужок ходить...». Решта щедрівок були зовсім коротенькі: «Дядько Лука, вигонь бика...», «Із нових сєнєц вийшов баранець», «Біля кринички скачуть синички...», а ще як хтось проказав отого ганебного «Малєнького мальчика, що сів на стаканчик...» – це було взагалі щось... Щедрувальники в ті часи до хат не заходили – щедрували під вікном, а якщо сінешні двері були незамкнені, то під хатніми дверима. І не дивно, що подеколи люди зовсім не відчиняли нам або ж, зачувши голос під вікном, хутко вимикали світло. Лише згодом, подорослішавши, на основі зібраного давнього місцевого фольклору змогли відновити різдвяні дійства з "звіздою", козою, танцями, колядками та щедрівкакми.
Бабуся Христя мешкала разом із донькою, зятем та онучкою Світланою. Дівчинка була дещо дикуватою, на вулицю гуляти виходити боялась, натомість вилізала на паркан і мовчки спостерігала за дітьми, що простували до школи або зі школи. Забачивши дівчинку, ми, школярики, починали голосно дражнитись: «Христя в манісьті, Христя в маністі!» А зачувши, як Світланка починала голосно гукати: «Тата! Віді сюди на мінутку!» – щодуху тікали.
«А ти, унучечка, скажи їм, що то ж добре що в маністі, погано, як його нема. Предавши маніста можна добре резжитца», – навчала дівчинку бабуся Христя.
Родом вона походила з недалекого села Скугарі, здається, з родини Стародубів, а в Москалі потрапила вийшовши сюди заміж. Христя Лазарчукова – так прозивали її поза очі односельці. Прізвисько пішло від свекрового діда Лазаря Гапкуна. Таке прізвище було не лише у Москалях, але і в сусідніх Левоньках. Щоправда при черговому перепису в другій половині ХІХ століття Гапкунів чомусь записали Гавкунами. У часи, коли на воротах кожного двору були таблички з указаними прізвищами господарів двору, мохнатинські чоловіки, котрі їздили обробляти свої земельні наділи аж під с. Антоновичі, порівнявшись із дворами сусідів Гавкуна та Подорвана голосно реготали: «Той гавкнув, а той його подорвав, ха-ха-ха-ха!»
Отож, мало того, що жінка мала чудне батьківство, так ще й прізвище таке дісталося. Гавкун Христина Акакіївна. Ну, дуже вже подобалось односельцям звертатись до жінки, називаючи по батькові Акакавна. «Ой, дєвачкі, зовіть мене краще Аркадєвна» – прохала Христя бригадних жінок. Акакавнаю називав Христю і приїжджий із сусіднього села бригадир Філіпченко Микола Федорович, якого поза очі всі називали Корівкою. Прізвисько Микола отримав після того, як вперше одягнув нову вишиту матір'ю сорочку, з вишитою літерою «К» на кишені, і хтось із дітлахів, ткнувши пальцем, сказав: «Му! Корова!». Хтозна, чи по своїй не обізнаності чи нарочито зі словами «Тавариш, каруовачка, а тавариш каруовачка, резришиеть абретітца", – звернулась одного разу Христя до бригадира. «Єкій я табіе каруовачка!» – сердито пробасив у відповідь бригадир.
Нелегка доля випала на долю бабусі Христі. За чоловікове партизанство хату було спалено, господарство розорено. Коханого чоловіка Олексія (Альосю) живцем спалили в «Яцево» під Черніговом. Чотирьох доньок прихистили родичі, а самій навіть довелося переховуватись від холоду та наїжджих окупантів декілька днів підряд у купі гною. Тиф відібрав життя доньки Ганни. Самій жінці до кінця життя довелося боротися з туберкульозом кісток – наслідком застуди. Маючи надзвичайний голос, після всього пережитого веселих пісень більше не співала, лише пісні воєнної тематики: про партизанку Катю «Жила Катя в партізанах», про Колю - тракториста «Колосилась в поле рожь густая», про двох героїв «Ще сонце нє заходіло за тьомниє лєса». А горюючи за загиблим чоловіком і сама придумала пісню: «Ой, Альошечка, муой мілий, діе ж ти забаривсє? Чи тєбє звіери ззіелі чи ти утапівсє? Абі ж тєбє звіери ззіелі дак ліеси б шуміелі, а єкбі ж ти утапівсє дак Дунай ркзлівсє б...».
Не можу і дотепер збагнути, чому мені – ніякому не родичу – бабуся Христя завжди давала того «рубліка», відриваючи від тодішньої своєї мізерної пенсії. Так сталося, що бабусина донька, лишившись єдиної своєї доньки – Світланки, останні роки свого життя доживала в будинку престарілих та інвалідів. І коли я вирішив виконати останню волю померлої бути похованою поряд із рідними у своєму селі, знайшовся дехто, що сказав, нащо мені цей зайвий головний біль. «Бабуся Христя мені давно заплатила» – такою була моя відповідь. А чим я ще можу допомогти?! Хіба що вписати ім’я в поминальну записку та обгребти могилку перед Дідами.
Юрій ДАХНО. с. Москалі Чернігівський район.
* Волохи - румуни.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |