Шестидесятники
(уривок з майбутньої книги - біографії Левка Лук'яненка).
З приходом у зону нового покосу – цього разу це була виключно інтелігенція, що вельми здивувало давніх сидільців – зона ожила. Старі вояки з криївок і вже досвідчений зек Левко Лук’яненко з величезним інтересом придивлялися спершу, а потім активно розпитували Михайла Гориня, Євгена Сверстюка та інших заарештованих після хрущовської «відлиги». Адже це було зовсім нове явище – мало того, що молодь продовжує національну боротьбу, то й ця молодь якась геть інакша.
Скажімо, якщо в сталінські часи просто могли розстріляти лишень за контакти з іноземцями, то ці нові в’язні не тільки не приховують своїх контактів із закордоном, але й відкрито пишуть туди листи, переповідають новини. Щоправда, здебільшого це контакти з громадянами «соціалістичного табору», але уже є зв’язки і з українцями Канади. Отетеріло дивилися на нових нахабних в’язнів старі, сталінського покрою сатрапи - якщо навіть в’язні, яких називали беріївцями, писали доноси адміністрації зони, щоб та прибрала з бібліотеки ряд видань, які вони вважають антирадянськими (насправді - антиросійськими!), то що казати про ставлення до цих молодиків, які і не думають приховувати своїх контактів із зловісним закордоном! Не менше здивування викликали вони і в старих українських в’язнів. А Левко Лук’яненко, попри здивування, як юрист, швидко оцінив переваги нового стану: відтепер просто знищити політичного в’язня не можна, якщо вже навіть закордон знає про нього.
Дивувало й те, що нова хвиля борців не ставила питання про незалежність України – принаймні, вголос. Але їх посадили за відстоювання української мови і культури. Уже група Левка Лук’яненка відмовилася від збройної боротьби, а ці пішли ще далі – відкрито, на повен голос, вони виступили за основу українства – мову, культуру. Левко Лук’яненко, попри свою ще юнацьку любов до зброї, переконався: шлях боротьби словом – правильний.
Згодом це покоління борців назвуть шістдесятниками.
Вже в 90-і роки до шістдесятників хто тільки не силкуватиметься вписатися. Скажімо, об’явив себе належним до цієї течії поет Володимир Базилевський, який розповідає як героїчно він літав з Києва до свого Кіровограда, щоб вчасно заплатити членські внески і щоб його не виключили з партії. Комуністичної, звісно. Ото репресії! А Михайло Слабошпицький придумав термін «шістдесятники другої хвилі», наче вони так хвилями і накочувались. Він же говорить про шістдесятників – інтелектуалів, мимохідь протиставляючи їх шістдесятникам, які сиділи. Мовляв, ці його герої не сіли тільки тому, що інтелектуально протистояли системі, розумно це робили, уникаючи арештів. Слід думати, що ні геніальний Василь Стус, ні високоерудований Євген Сверстюк такими не були, оскільки до вигаданої ним категорії Михайло Слабошпицький зараховує своїх друзів і приятелів, певна річ, думаючи, що в такій компанії вже і йому історія місце вділить…
Делікатний Іван Дзюба й то змушений розставляти акценти, не називаючи, щоправда, прізвищ: «Поняття «шістдесятник», «шістдесятництво» асоціювалося з певним еталоном громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності. Але поступово, в міру вигасання автентичного «шістдесятницького» духу, поняття це девальвувалося, контингент «шістдесятництва» розширювався методом само проголошення, критерії розмивалися; зрештою, тепер «шістдесятниками» називають себе всі охочі з покоління, яке пройшло через 60- і роки минулого століття». (Іван Дзюба. Спогади і роздуми на фінішній прямій).
Звісно, російський поет Євген Євтушенко перевершив українців – він і себе зарахував до покоління опору. Той Євтушенко, який носив у кишені свого какадушного піджака телефон голови КГБ СРСР Юрія Андропова… А книгу мемуарів назвав оригінально, маскувально: «Шестидесантники»…
Василь ЧЕПУРНИЙ
З приходом у зону нового покосу – цього разу це була виключно інтелігенція, що вельми здивувало давніх сидільців – зона ожила. Старі вояки з криївок і вже досвідчений зек Левко Лук’яненко з величезним інтересом придивлялися спершу, а потім активно розпитували Михайла Гориня, Євгена Сверстюка та інших заарештованих після хрущовської «відлиги». Адже це було зовсім нове явище – мало того, що молодь продовжує національну боротьбу, то й ця молодь якась геть інакша.
Скажімо, якщо в сталінські часи просто могли розстріляти лишень за контакти з іноземцями, то ці нові в’язні не тільки не приховують своїх контактів із закордоном, але й відкрито пишуть туди листи, переповідають новини. Щоправда, здебільшого це контакти з громадянами «соціалістичного табору», але уже є зв’язки і з українцями Канади. Отетеріло дивилися на нових нахабних в’язнів старі, сталінського покрою сатрапи - якщо навіть в’язні, яких називали беріївцями, писали доноси адміністрації зони, щоб та прибрала з бібліотеки ряд видань, які вони вважають антирадянськими (насправді - антиросійськими!), то що казати про ставлення до цих молодиків, які і не думають приховувати своїх контактів із зловісним закордоном! Не менше здивування викликали вони і в старих українських в’язнів. А Левко Лук’яненко, попри здивування, як юрист, швидко оцінив переваги нового стану: відтепер просто знищити політичного в’язня не можна, якщо вже навіть закордон знає про нього.
Дивувало й те, що нова хвиля борців не ставила питання про незалежність України – принаймні, вголос. Але їх посадили за відстоювання української мови і культури. Уже група Левка Лук’яненка відмовилася від збройної боротьби, а ці пішли ще далі – відкрито, на повен голос, вони виступили за основу українства – мову, культуру. Левко Лук’яненко, попри свою ще юнацьку любов до зброї, переконався: шлях боротьби словом – правильний.
Згодом це покоління борців назвуть шістдесятниками.
Вже в 90-і роки до шістдесятників хто тільки не силкуватиметься вписатися. Скажімо, об’явив себе належним до цієї течії поет Володимир Базилевський, який розповідає як героїчно він літав з Києва до свого Кіровограда, щоб вчасно заплатити членські внески і щоб його не виключили з партії. Комуністичної, звісно. Ото репресії! А Михайло Слабошпицький придумав термін «шістдесятники другої хвилі», наче вони так хвилями і накочувались. Він же говорить про шістдесятників – інтелектуалів, мимохідь протиставляючи їх шістдесятникам, які сиділи. Мовляв, ці його герої не сіли тільки тому, що інтелектуально протистояли системі, розумно це робили, уникаючи арештів. Слід думати, що ні геніальний Василь Стус, ні високоерудований Євген Сверстюк такими не були, оскільки до вигаданої ним категорії Михайло Слабошпицький зараховує своїх друзів і приятелів, певна річ, думаючи, що в такій компанії вже і йому історія місце вділить…
Делікатний Іван Дзюба й то змушений розставляти акценти, не називаючи, щоправда, прізвищ: «Поняття «шістдесятник», «шістдесятництво» асоціювалося з певним еталоном громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності. Але поступово, в міру вигасання автентичного «шістдесятницького» духу, поняття це девальвувалося, контингент «шістдесятництва» розширювався методом само проголошення, критерії розмивалися; зрештою, тепер «шістдесятниками» називають себе всі охочі з покоління, яке пройшло через 60- і роки минулого століття». (Іван Дзюба. Спогади і роздуми на фінішній прямій).
Звісно, російський поет Євген Євтушенко перевершив українців – він і себе зарахував до покоління опору. Той Євтушенко, який носив у кишені свого какадушного піджака телефон голови КГБ СРСР Юрія Андропова… А книгу мемуарів назвав оригінально, маскувально: «Шестидесантники»…
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |