Самітник, одружений з літературою
Сьогодні 180 років із дня народження Івана Нечуя-Левицького, класика української літератури, чи не першого українського письменника, що жив лише з літератури, після того, як кинув роботу вчителя російської словесності.
Ми (і я також) вже дозріли до розмов про наших літературних класиків без пафосної глорифікації , як і без кумедного нігілізму. Дивом вже було те, що українська класична література повноцінно відбулася, не маючи жодних умов для розвитку!..
Хто ж він, як людина, Іван Левицький, що допасував до свого прізвища химерне «Нечуй»? Я не буду викладати фактаж його життя, який можна легко знайти. Без сумніву, один із найперших потужних для свого часу українських письменників. Ліричний невротик, що на прогулянках завжди ходив із парасолею у руці. Один із найфанатичніших синів, що , думаю, одруження вважав оскверненням пам′яті рано померлої матері. Один із найдобріших, із найтоншою психікою, людей, що не міг переносити будь-які зовнішні чи внутрішні конфлікти. Тому навіть його «Кайдашева сімя», «Бурлачка» та низка інших творів мають штучні, відповідно до логіки сюжету, закінчення.
Все життя закоханий у говірку своєї матері, він не сприймав будь-які інші українські діалекти. Він першим, ще до Хвильового, у своїх статтях закликав говорити мовою «старої баби» і навіть доводив шкідливість для української ментальності російської літератури . Він же навідріз не сприймав нових віянь, написавши дуже консервативну статтю «Українська декадентщина»(1911 рік). Цілке життя слухався своєї старшої сестри, ще і підтримуючи її сім′ю фінансово.
У 1918 році самотнім помер у київській богодільні... Я лише можу уявити, які фізичні та психічні тортури переніс немолодий письменник в останній рік свого життя, ще побачивши так звану жовтневу більшовицьку революцію…
Як писав Сергій Єфремов про Нечуя- Левицького, «він жив тільки літературою і заради літератури. Поза літературою не було у нього нічого». Нечуй- Левицький дійсно був одруженим із літературою. Він став світським схимником, із обов’язковими побутовими ритуалами, які, напевно, трохи заглушували тривогу від його крижаної людської самотності. Віддаючи без останку свою долю розвою національного красного письменства, він таки здобув вічне життя, доки буде жити Україна.
Степан ПРОЦЮК
Ми (і я також) вже дозріли до розмов про наших літературних класиків без пафосної глорифікації , як і без кумедного нігілізму. Дивом вже було те, що українська класична література повноцінно відбулася, не маючи жодних умов для розвитку!..
Хто ж він, як людина, Іван Левицький, що допасував до свого прізвища химерне «Нечуй»? Я не буду викладати фактаж його життя, який можна легко знайти. Без сумніву, один із найперших потужних для свого часу українських письменників. Ліричний невротик, що на прогулянках завжди ходив із парасолею у руці. Один із найфанатичніших синів, що , думаю, одруження вважав оскверненням пам′яті рано померлої матері. Один із найдобріших, із найтоншою психікою, людей, що не міг переносити будь-які зовнішні чи внутрішні конфлікти. Тому навіть його «Кайдашева сімя», «Бурлачка» та низка інших творів мають штучні, відповідно до логіки сюжету, закінчення.
Все життя закоханий у говірку своєї матері, він не сприймав будь-які інші українські діалекти. Він першим, ще до Хвильового, у своїх статтях закликав говорити мовою «старої баби» і навіть доводив шкідливість для української ментальності російської літератури . Він же навідріз не сприймав нових віянь, написавши дуже консервативну статтю «Українська декадентщина»(1911 рік). Цілке життя слухався своєї старшої сестри, ще і підтримуючи її сім′ю фінансово.
У 1918 році самотнім помер у київській богодільні... Я лише можу уявити, які фізичні та психічні тортури переніс немолодий письменник в останній рік свого життя, ще побачивши так звану жовтневу більшовицьку революцію…
Як писав Сергій Єфремов про Нечуя- Левицького, «він жив тільки літературою і заради літератури. Поза літературою не було у нього нічого». Нечуй- Левицький дійсно був одруженим із літературою. Він став світським схимником, із обов’язковими побутовими ритуалами, які, напевно, трохи заглушували тривогу від його крижаної людської самотності. Віддаючи без останку свою долю розвою національного красного письменства, він таки здобув вічне життя, доки буде жити Україна.
Степан ПРОЦЮК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |