Головна › Новини › ПОГЛЯД
Руки
03-Бер-19 499 0.0 0
Зима. Морозний сонячний день. Бігаю по двору з фотоапаратом «Смєна». Щоб його таке сфотографувати, аби здивувати нашого викладача з фото справи?

З хліва виходить мати. Попорала худобу. Побачила мене в одній сорочці.

– Одягся б. Ще сьорбачки схопиш.

Махаю рукою. Тепло, мовляв. І нараз:
– Мам, давайте сфотографую.
– Таке скажеш. І платок на мені старий, і куфайка у латках.

– Ні, мамо, я хочу ваші руки сфотографувати.
– Такі руки, – мати розкриває долоні.
– У магазині стидно і булку брать. З оцих тріщин вже ніяким милом чорноту не змиєш. Ах, да ладно, які вже є. Треба тобі, фотографуй.

Недавно переглядав старі світлини, натрапив ось на цю. Порадів. Материні руки. І смуток нараз в міцних обіймах стиснув серце: «Мамо!» Невзабарі шість років, як не стало неньки. А тоді… Було, приїду-примчу з Києва.

– А я сьогодні дерунів тобі насмажила. Знала: приїдеш. Вранці пташка у вікно крильцями добивалася.
Удвох сидимо ввечері, прошу матір розповісти щось з далекої юності.
– Нащо тобі.
– У газету напишу.
– А що про мене писати. Я не партєйна, з розкуркулених. Хоч і ланковою з чотирнадцяти років, та ні медалів, ні орденів не заробила. Премії давали – он одіяло пухове. І досі ним черінь застилаю. Гроші давали, сахар грудковий, грамоти… Медаль мені не положено, казав наш секретар партійний.

Мати згадує лише миттєвості життя, які не пройшли безслідно, а стали біографією.
Руки її лежать на скатертині, густо помережані кружальцями і глибокими борозенками, важкі й нароблені.

А були ж ці руки спраглими і довірливими, лагідними і ніжними, коли обнімали свого Івана, своє перше кохання (два поліцаї вивезли парубка в ліс і розстріляли – не догодив чимось). Були ті руки дужими і надійними, коли робили роботу вдома і в полі, на фермі. За довгі роки вони ввібрали хлібний дух і золотаво-темну засмагу жнивних ланів. Вони, материні руки, не опускалися безсило, коли сікли їх холодні осінні вітри на буряках, коли витягували жили важкі вагонетки, якими в сарай доставляли корми свиням. Справді, як каже ненька, ніяким милом не вимиєш з глибоких борозенок чорноту. Та й не чорнота то. То на її долонях відбилися стежки-доріжки, якими водила у поле ланку. То вічною втомою лягли під нігті безоплатні трудодні, потріскали пучки холодні протяги у свинарниках, жовтими квасолинами затверділи на них мозолі від вил і лопат, серпів і ціпів…

Все життя відбилося на материних долонях. Гляне на них, мов у дзеркало, і вже нічого згадувати не треба. Недарма ж кажуть, життя, як на долоні.

… Шостий рік, як мати у засвітах. А 7 березня їй би виповнилося 99 років. Скоро ювілей, мамо, століття. Доживемо, пам’янемо. А надворі знову весна, знову день теплий, світлий, як материна ласка.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Микола Будлянський, мати, есеї


Читайте також



Коментарі (0)
avatar