Російська імперія імені Лесі Українки?
До теми "театру російської драми імені Лесі Українки".
З огляду саме на те, що є профаном в театральній галузі, висловлю лише чотири тези:
1. На моє глибоке, хоча й дуже суб'єктивне переконання, ніяких "театрів російської драми" в сучасній Україні бути не повинно. "Український російськомовний театр" - оксиморон. "Російська драма імені Українки" - наруга над Лесиною пам'яттю, честю і гідністю. Малоросійське крутійство як вислід імперського ґвалту.
Це лише наслідок тривалої колоніальної залежності. Чиста політика, естетика ні до чого. Імперія "розставляла фішки", і Леся для неї - ніхто, лише зручна (бо відома) фігура на шаховій дошці, яку треба поставити в потрібне місце, використати і, якщо що, віддати на поталу не жаль. Те саме з Шевченком, Франком і т. ін. Хто вони були насправді, - імперію не цікавило. Тому їх образи понівечили, спадщину обкраяли, самі імена інструменталізували на догоду імперській ідеології та колонізаційній "культурній політиці".
2. В Україні є театр український (і крапка!), де триває вічний полілог драматургії національної і світової. І голосів там багато, і австрійський, німецький, єврейський чи польський для нашого культурного контексту мають значення не менше за російський. Я вже мовчу про вічну античну, англійську, французьку чи італійську драматичну класику. Тим часом у нас нема "театру античної трагедії імені Лесі Українки", "театру британської драми імені Пантелеймона Куліша" чи "театру німецької драми імені Івана Франка".
3. Секрет Полішинеля: немає ніякої "вєлікой русской культури", яка б нібито стояла на голову вище від інших і виражала "загадочную русскую душу". Бо в чім загадка тієї душі, чудесно знають усі ті, хто відчув на собі її звіряче нутро. А Чехов чи "Толстоєвський" (як писав Маланюк) не вищі од Софокла, Шекспіра, Байрона чи Ібсена. І в них не менше "загадочного". І від Лесі не вищі. Так що досить плекати імперські міфи. І "русскій балєт" теж прошу не згадувати. Хіба після того, як репертуар театрів Петербурга та Москви ряснітиме виставами за творами Франка і Лесі.
4. Узагалі, всякі оці "імені" - не що інше, як фальшива ритуальна радянська спадщина. Нам у сьогоденні потрібен нарешті не "театр імені Лесі Українки", а таки - театр Лесі Українки. Справжній. Лесин. Український. Світовий.
Бодай через 150 років від часу її уродин.
Чи ще 100 літ зачекаємо?
Богдан ТИХОЛОЗ
З огляду саме на те, що є профаном в театральній галузі, висловлю лише чотири тези:
1. На моє глибоке, хоча й дуже суб'єктивне переконання, ніяких "театрів російської драми" в сучасній Україні бути не повинно. "Український російськомовний театр" - оксиморон. "Російська драма імені Українки" - наруга над Лесиною пам'яттю, честю і гідністю. Малоросійське крутійство як вислід імперського ґвалту.
Це лише наслідок тривалої колоніальної залежності. Чиста політика, естетика ні до чого. Імперія "розставляла фішки", і Леся для неї - ніхто, лише зручна (бо відома) фігура на шаховій дошці, яку треба поставити в потрібне місце, використати і, якщо що, віддати на поталу не жаль. Те саме з Шевченком, Франком і т. ін. Хто вони були насправді, - імперію не цікавило. Тому їх образи понівечили, спадщину обкраяли, самі імена інструменталізували на догоду імперській ідеології та колонізаційній "культурній політиці".
2. В Україні є театр український (і крапка!), де триває вічний полілог драматургії національної і світової. І голосів там багато, і австрійський, німецький, єврейський чи польський для нашого культурного контексту мають значення не менше за російський. Я вже мовчу про вічну античну, англійську, французьку чи італійську драматичну класику. Тим часом у нас нема "театру античної трагедії імені Лесі Українки", "театру британської драми імені Пантелеймона Куліша" чи "театру німецької драми імені Івана Франка".
3. Секрет Полішинеля: немає ніякої "вєлікой русской культури", яка б нібито стояла на голову вище від інших і виражала "загадочную русскую душу". Бо в чім загадка тієї душі, чудесно знають усі ті, хто відчув на собі її звіряче нутро. А Чехов чи "Толстоєвський" (як писав Маланюк) не вищі од Софокла, Шекспіра, Байрона чи Ібсена. І в них не менше "загадочного". І від Лесі не вищі. Так що досить плекати імперські міфи. І "русскій балєт" теж прошу не згадувати. Хіба після того, як репертуар театрів Петербурга та Москви ряснітиме виставами за творами Франка і Лесі.
4. Узагалі, всякі оці "імені" - не що інше, як фальшива ритуальна радянська спадщина. Нам у сьогоденні потрібен нарешті не "театр імені Лесі Українки", а таки - театр Лесі Українки. Справжній. Лесин. Український. Світовий.
Бодай через 150 років від часу її уродин.
Чи ще 100 літ зачекаємо?
Богдан ТИХОЛОЗ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |