Про що нагадує пам’ятник ?
Лист-відгук на статтю О. Пухи на сайті газети «Сіверщина» про відкриття пам’ятника воїнам-«афганцям» в місті Носівка.
Не кожна подія, велика чи мала, відразу сприймається і осмислюється однозначно. На це потрібні іноді роки, десятиліття і навіть століття, щоб через призму часу, історичних змін дати виважену, об’єктивну оцінку. Адже на цій оцінці, особливо в наш буремний час, виховується нове покоління, народжене в незалежній Українській державі. Таке переосмислення історичних подій відбувається в головах різних за своїми політичними поглядами співвітчизників. Особливо різняться їхні оцінки щодо героїчної і не дуже участі українців у справедливих і несправедливих війнах у минулих століттях і навіть десятиліттях, коли Україна не мала своєї державності. Але в яких би військових діях і під прапорами яких держав не брали участь українці, вони завжди виявляли мужність, хоробрість і відданість військовій присязі.
За прикладом не будемо далеко ходити. Знаходячись у складі Радянського Союзу, Україна вимушена жити за законами Москви і українські хлопці зобов’язані служити в лавах Радянської армії. Так, Радянський Союз вів неоголошену, несправедливу війну проти Афганістану. Саме в цій безглуздій війні, виконуючи свій військовий обов’язок, загинули тисячі українців, а ще більше стали інвалідами. Тисячі дітей стали сиротами, тисячі жінок стали вдовами, тисячі матерів завчасно посивіли й постаріли. Це наші співвітчизники з миролюбної України. А скільки горя принесла радянська агресія в родини нещасних афганців. Чи зрадили наші хлопці тоді Україну? Ні. Бо Україна, як й інші колишні радянські республіки, не відмовлялася посилати своїх синів на цю страшну війну. Більше того, ніякі партійні й комсомольські керівники не заперечували, а навіть підтримували своєю пропагандою війну в Афганістані.
Чи можна назвати воїнів-українців у цій радянсько-афганській війні яничарами, як це зробив колишній комсомольський і компартійний функціонер, а нині видатний історик місцевого масштабу Олександр Пуха? Ні. Бо вони набиралися до війська не з інших країн, а зі своєї, колишнього Радянського Союзу. Отже, не можна легковажно ставити тавро «яничари» на воїнів-«афганців».
Так, змінилася політична карта світу наприкінці ХХ століття: розпався військово-політичний блок Варшавський Договір і сам могутній Радянський Союз, на теренах якого постали незалежні держави. Відродила свою державність і наша Україна. Вона як любляча мати не забуває своїх полеглих синів у афганській війні і тих, хто повернувся з неї живим до отчого порогу. Тому й ставляться по всій Україні пам’ятники, що нагадують про військову відвагу її синів. А ще як приклад долі бездержавності, як протест проти безглуздої війни, як викриття злочинних імперських амбіцій Росії. Це не просто пам’ятник воїнам-«афганцям» у міському парку Носівки та в інших містах України, це застереження сучасникам, до чого призводить втрата державності.
Якщо говорити про ветеранів радянсько-афганської війни, то саме вони, усвідомлюючи наслідки будь-якої війни, виявляють непідробний патріотизм: були активними учасниками Помаранчевої революції та Революції Гідності, стали захисниками на Сході України, збирають кошти і речі для підтримки воїнів у зоні АТО, активно проводять роботу з патріотичного виховання молоді, передають свій бойовий досвід допризовникам. Вони як ніхто відчув на собі наслідки російського великодержавного шовінізму, байдужість чиновництва до проблем ветеранів. І попри це, вони постійно знаходяться в авангарді зміцнення Української держави, становленні дієвої демократії, відстоюванні конституційних прав громадян.
Знаходяться такі мудрагелі, які з піною в роті змішують праведне з грішним. От і тут пнуться довести, що встановлений пам’ятник воїнам-«афганцям» – це пам’ятник радянсько-комуністичній системі. Встановленням цього пам’ятника нібито порушується закон про декомунізацію. Схаменіться.
Як можна говорити про таке, якщо радянський комунізм знищив мільйони кращих синів різних національностей у ГУЛагах,у малих і великих війнах, прикриваючись пафосними гаслами про світле майбутнє. Де на цьому пам’ятнику червоні зірки, серпи й молоти разом з нафталіновими цитатами? Крім трьох прізвищ загиблих в Афганістані носівчан і напису під ними «Афганістан – наша пам'ять і біль» на чорній плиті поруч з пам’ятником, більше нічого немає. А ще є людська пам'ять, скорбота і живі квіти біля підніжжя монумента.
Петро МЕДВІДЬ, В’ячеслав МИХАЙЛИШИН, Микола ОХРІМЕЦЬ, Віктор ЧЕРНЕНКО, Григорій ШКРЕБЕЛЬ і група членів Носівської районної Спілки ветеранів Афганістану
Не кожна подія, велика чи мала, відразу сприймається і осмислюється однозначно. На це потрібні іноді роки, десятиліття і навіть століття, щоб через призму часу, історичних змін дати виважену, об’єктивну оцінку. Адже на цій оцінці, особливо в наш буремний час, виховується нове покоління, народжене в незалежній Українській державі. Таке переосмислення історичних подій відбувається в головах різних за своїми політичними поглядами співвітчизників. Особливо різняться їхні оцінки щодо героїчної і не дуже участі українців у справедливих і несправедливих війнах у минулих століттях і навіть десятиліттях, коли Україна не мала своєї державності. Але в яких би військових діях і під прапорами яких держав не брали участь українці, вони завжди виявляли мужність, хоробрість і відданість військовій присязі.
За прикладом не будемо далеко ходити. Знаходячись у складі Радянського Союзу, Україна вимушена жити за законами Москви і українські хлопці зобов’язані служити в лавах Радянської армії. Так, Радянський Союз вів неоголошену, несправедливу війну проти Афганістану. Саме в цій безглуздій війні, виконуючи свій військовий обов’язок, загинули тисячі українців, а ще більше стали інвалідами. Тисячі дітей стали сиротами, тисячі жінок стали вдовами, тисячі матерів завчасно посивіли й постаріли. Це наші співвітчизники з миролюбної України. А скільки горя принесла радянська агресія в родини нещасних афганців. Чи зрадили наші хлопці тоді Україну? Ні. Бо Україна, як й інші колишні радянські республіки, не відмовлялася посилати своїх синів на цю страшну війну. Більше того, ніякі партійні й комсомольські керівники не заперечували, а навіть підтримували своєю пропагандою війну в Афганістані.
Чи можна назвати воїнів-українців у цій радянсько-афганській війні яничарами, як це зробив колишній комсомольський і компартійний функціонер, а нині видатний історик місцевого масштабу Олександр Пуха? Ні. Бо вони набиралися до війська не з інших країн, а зі своєї, колишнього Радянського Союзу. Отже, не можна легковажно ставити тавро «яничари» на воїнів-«афганців».
Так, змінилася політична карта світу наприкінці ХХ століття: розпався військово-політичний блок Варшавський Договір і сам могутній Радянський Союз, на теренах якого постали незалежні держави. Відродила свою державність і наша Україна. Вона як любляча мати не забуває своїх полеглих синів у афганській війні і тих, хто повернувся з неї живим до отчого порогу. Тому й ставляться по всій Україні пам’ятники, що нагадують про військову відвагу її синів. А ще як приклад долі бездержавності, як протест проти безглуздої війни, як викриття злочинних імперських амбіцій Росії. Це не просто пам’ятник воїнам-«афганцям» у міському парку Носівки та в інших містах України, це застереження сучасникам, до чого призводить втрата державності.
Якщо говорити про ветеранів радянсько-афганської війни, то саме вони, усвідомлюючи наслідки будь-якої війни, виявляють непідробний патріотизм: були активними учасниками Помаранчевої революції та Революції Гідності, стали захисниками на Сході України, збирають кошти і речі для підтримки воїнів у зоні АТО, активно проводять роботу з патріотичного виховання молоді, передають свій бойовий досвід допризовникам. Вони як ніхто відчув на собі наслідки російського великодержавного шовінізму, байдужість чиновництва до проблем ветеранів. І попри це, вони постійно знаходяться в авангарді зміцнення Української держави, становленні дієвої демократії, відстоюванні конституційних прав громадян.
Знаходяться такі мудрагелі, які з піною в роті змішують праведне з грішним. От і тут пнуться довести, що встановлений пам’ятник воїнам-«афганцям» – це пам’ятник радянсько-комуністичній системі. Встановленням цього пам’ятника нібито порушується закон про декомунізацію. Схаменіться.
Як можна говорити про таке, якщо радянський комунізм знищив мільйони кращих синів різних національностей у ГУЛагах,у малих і великих війнах, прикриваючись пафосними гаслами про світле майбутнє. Де на цьому пам’ятнику червоні зірки, серпи й молоти разом з нафталіновими цитатами? Крім трьох прізвищ загиблих в Афганістані носівчан і напису під ними «Афганістан – наша пам'ять і біль» на чорній плиті поруч з пам’ятником, більше нічого немає. А ще є людська пам'ять, скорбота і живі квіти біля підніжжя монумента.
Петро МЕДВІДЬ, В’ячеслав МИХАЙЛИШИН, Микола ОХРІМЕЦЬ, Віктор ЧЕРНЕНКО, Григорій ШКРЕБЕЛЬ і група членів Носівської районної Спілки ветеранів Афганістану
Читайте також |
Коментарі (3) |
| |