реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Про радянську "безкоштовну" медицину
22-Жов-20 321 0.0 0
Помилиться той, хто зараз гадає, ніби я почну з висміювання чи нападок на лікарів, медсестер та санітарок. Спробую, як і в попередньому дописі, лише змалювати реальну картину 30-60-літньої давнини, свідком якої я був. Коли характеризувати радянську лікарню тих років одним словом, то це буде, звісно, слово «режим». Те, що розуміється під таким словом, виникло, гадаю, ще в 20-30-х роках минулого століття, коли радянська медицина поставала, як система. Цьому передували страшенна відсталість царської Росії, жахи громадянської війни, розруха і той стан, в якому опинилось суспільство. Радянська медицина виникла в процесі індустріалізації та колективізації, як одне з ними ціле і з тими ж, звісно, методами тотального контролю.

Знайомство з лікарнею у всіх без винятку починалось із ванни. Хворий, майбутній пацієнт мав бути перш за все оглянутий в голому вигляді та помитий – а раптом у нього воші, короста, ознаки сифілісу? Це було доцільно в тридцятих, але в восьмидесятих... Одяг хворого «изымался», дезинфікувався і передавався на зберігання лікарні. Натомість йому видавалась лікарняна смугаста піжама і капці, що звались «Ні кроку назад!». І він швидко починав розуміти, що «тут» зовсім не так, як «там».

Всюди білий колір, якщо не рахувати панелей стін, що були пофарбовані густою зеленою чи синьою фарбою, білі кахлі на підлозі, залізна койка з продавленою панцирною сіткою, запрана білизна на ліжку, подушка з вати, протяги від вікна, а ще особливий лікарняний запах – суміш запахів хлорки, ліків і часом нездорового тіла: таким був світ, куди потрапляв пацієнт. На лікарняних харчах набрати вагу було неможливо. Не ресторан, прямо скажу, навіть не міська їдальня. Хоч і бідно, зате ж «безкоштовно». Та й багато їсти для хворого шкідливо. Відвідини здебільшого були заборонені, в палату рідних не пускали, або пускали вкрай рідко. Коридор, лікарняне подвір’я – там відбувались зустрічі. Вміст передач строго контролювався. Звісно, що в строкатій лікарняній піжамі в місто не вийдеш, та й у більшості серйозних лікарень великих міст цього не дозволив би вахтер, воротар, а зимою чи в дощ і сам не підеш.

Третя характерна риса тодішньої медицини: пацієнт не мав права ні на що, тим більше – на голос. Медперсонал – його цар і навіть бог, медперсонал нічого не пояснює, але вимагає виконувати всі вказівки й розпорядження лікаря. «Доктор, я умру?» – це звідти. Система створила лікаря-жерця, котрий володіє секретними знаннями щодо стану твого здоров’я, але не вважає за потрібне ділитися ними з тобою, більше того, це начебто йому й заборонено: щоб ти не брав дурного в голову, не переймався. Лікар знає все, в нього медична освіта, ти ж темна затуркана людина, повний профан у медицині. Нащо тобі знати, що коїться з твоїм організмом?

В чому була найбільша проблема радянської медицини? Навіть не у її відсталості через брак необхідних коштів. Ну не спромоглося суспільство заробити на більше – шо вже ж... Тим більше, що від окремого індивідуума нічого й не залежало. Проблема була в лікарняному режимі та повному безправ’ї пацієнта. Спробуєш «качати» права – випишуть «за нарушение больничного режима». «Вовчий квиток» тобі в зуби – йди, помирай, де хочеш. Ось про це чомусь не згадує ніхто – швидше за все з огляду на молодий вік авторів прорадянських дурниць та лицемірство їхніх натхненників.

Коли з горбачовською перебудовою почали ліпити «социализм с человеческим лицом», то це торкнулось і медицини, звісно. Дозволили в лікарні ходити в домашньому одязі та взутті, приносити свою постільну білизну, навіть подушку, дозволили відвідувати хворих в палаті, а головне лікарі почали розмовляти з пацієнтами не як з «темними людьми», а майже як з рівними. І ото лише тоді через різницю в «режимі» та ставленні лікарів ставало потроху зрозуміло в якій дупі була та медицина раніше. Аж раптом СРСР розвалився так швидко, що ніхто до нового і звикнути не встиг – навколо таке почалося! Деяких нюансів цього «такого» я торкнуся вже в четвертій частині.

Я не маю якихось претензій до методів тодішнього лікування. Лікували, старались: як могли, як навчили, як вимагали. Траплялось кілька разів бути пацієнтом лікарень. По серйозному лише раз, коли в 1979 році підхопив жовтяницю (гепатит) і лежав у Другій московській інфекційній лікарні на 8-й вулиці Соколиної гори, буд.15. О, як в пам’ять врізалось! Вилікували, спасибі персоналу, печінка відновилась. Тому знаю все з власного досвіду. І не до людей у мене претензія – лише до системи, в котрій людина була гвинтиком. Бажати її повернення? А навіщо? Навіщо цей садомазохізм?

Система була так хитро зроблена, що людина не відчувала себе одиницею суспільства, яка сплачує податки, на котрі існує держава. Люди не замислювались, що держава сама по собі є лише механізмом організації суспільного життя згідно суспільного ж договору, а зовсім не вищим світом, який вишить десь над суспільством і проливає над ним життєдайні «безкоштовні» блага. Хай би хтось в СРСР спробував повимагати щось в лікарні! «Тебе, невдячного, держава лікує безкоштовно, а ти ще щось вимагаєш?! Дуй до клятих капіталістів – там платитимеш за все і по максимуму!» Оце ось ціна радянської «безкоштовності»: спочатку в тебе забирали гроші, частинку доданої тобою вартості суспільного продукту, ти не здогадувався навіть яку саме, а потім, в разі чого, тобі ж і докоряли за твою нібито невдячність.

І все ж таки я побіжно торкнуся технічного стану «безкоштовної» медицини. Радянську стоматологію пам’ятають усі, хто жив тоді. В 70-ті роки, в розквіт брєжнєвщини, анестезії провінційні зуботехніки і їх нещасні пацієнти не знали. Її заміняли міцні руки стоматолога. Ти сидиш, втискаючись спиною в крісло, лівиця стоматолога лежить мертвим хватом на твоїй нижній щелепі, ти чуєш запах своєї горілої кістки і вирячивши очі зі страхом чекаєш коли тупа фреза радянської бормашини торкнеться твого зубного нерва. Удар током! – твоє коротке «У-у-у!!» і лікарева порція знеболювального: «Потерпи, трохи лишилось». Черговий удар нервовим током і знову: «Терпи». Страх перед стоматологією зродився у генах наших дідів та батьків і через моє покоління передався сучасникам. Зверніть увагу скільки людей, особливо в провінції, ходять з гнилими зубами й без них узагалі, але ніщо в світі не змусить їх піти в стоматологічний кабінет, хоча давно вже є і анестезія, і сучасне обладнання і зовсім немає тих мук. Та як не дивно, і той контингент сумує, не замислюючись, за «безкоштовною» медициною.

Який висновок слід з усього цього зробити? Бажати чогось безкоштовного – це означає хотіти бути бідним. Той, хто платить (про що б не йшла мова), той визначає якість, стан і ставлення до себе. Той, за кого платять, сам є товаром. Треба бажати бути платоспроможним, тобто заможним. Але для цього треба бути готовим працювати на повну силу. Доки тотальна більшість українців не усвідомить таких простих речей, діла в нас не буде.

Володимир ВОРОНА


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:радянська медицина, радянські міфи, Володимир Ворона


Читайте також



Коментарі (0)
avatar