Про мову нашої культури і українофобів галузі

Три запитання начальнику
Чернігівського обласного департаменту культури

Чому в музеях області зневажають державну мову?

На початку – нібито локальний приклад. У Музеї Поштової станції в чернігівському Ніжині мені й моїм студентам (а їх приїхало понад 40), відмовили… в українськомовній екскурсії.

Чому? Бо науковий співробітник музею, яка мала її провести, почала спілкуватися з приїжджими гостями з української столиці… російською. Більше того, на наше толерантне зауваження і побажання перейти на державну мову (мовляв, студенти – майбутні журналісти, видавці, приїхали в український Ніжин і прийшли в державний музей, а не в приватну крамницю) вона зреагувала більш ніж бурхливо. Я, мовляв, ніколи не розмовляю українською; а якщо російською не хочете слухати, то можете повертатися – невелика втрата.

Окрім дикунською таку реакцію іншими словами не назвеш. І не поясниш. Хіба що свідомою зневагою працівниці державного культурного закладу до українського в Україні.

Однак цей випадок, на жаль, не поодинокий. Таке дикунство і таку свідому зневагу до українства ось уже упродовж більш ніж двадцяти п’яти років продовжують демонструвати працівники більшості музеїв і в інших краях. І не лише музеїв, а й усієї розмаїтої за структурою культурницько-пізнавальної і культурницько-розважальної сфер, що віддавна перебуває у віданні нашого славного культурницького міністерства. А це ж ціла армія усіляких «затєйніків», «запєвал», «развлєкатєлєй», які з-під благословення міських влад розгортають своєрідні чужомовні ідеологічні фронти на площах і вулицях, у парках і закладах харчування, прищеплюючи під час таких масових видовищних заходів малоросійські смаки й уподобання і до того зрусифікованому населенню українських міст.

Знання мови, як відомо, є ознакою професіоналізму працівника будь-якої галузі. Надто ж тієї, яка фінансується з державного бюджету і працівники якої мали би бути першими промоторами державних «паспортних даних», найголовнішими із-поміж яких у цивілізованих країнах є мова та культура свого народу.

Чому чиновники від культури на місцях нехтують зверненнями, які спрямовані на захист мови?

Про кричущий факт зневаги до рідної мови в українському Ніжині мої студенти написали цілу статтю, яку вирішили надіслати до тамтешньої газети «Ніжинський Вісник». І слід віддати належне редакторці цієї газети Олені Найді, яка цю статтю під заголовком «Ніжин очима київських студентів» вмістила без скорочень, навіть із нашим запитанням, адресованим місцевій владі: «Хотілося б через редакцію отримати відповідь, скажімо, керівництва управління культури міста чи області, на балансі якого перебуває цей музей. Чи можливо нині, щоб працівник такої делікатної сфери як культура числилася в штаті музею і зневажала у спілкуванні з відвідувачами державну мову?» (число від 21 листопада 2015 року).

Більше того, знаючи необов’язковість місцевого чиновництва, я віднайшов через обласну довідку координати начальника Ніжинського управління культури і туризму пана Приймаченка Валерія Степановича й зателефонував йому особисто. Попросив все ж надати письмову відповідь моїм студентам на ту газетну публікацію і продиктував адресу для листа.

Відтоді пройшло… два з половиною місяці. Відповідь з Ніжина так і не надійшла.

Про те, як зреагувало керівництво міста на виступ столичних студентів про далеко не культурний Ніжин, довідався приватно від своїх ніжинських колег. Зреагувало, прямо скажемо, у своєрідний спосіб. Колектив музею… став на захист своєї працівниці: вона, мовляв, заслуговує того, щоб і далі тут працювати. Причина такої тривіальної одностайності штатних співробітників Музею Поштової станції зрозуміла: та невихована і груба горе-екскурсовод на ім’я Світлана Геннадіївна – донька більш ніж 70-літнього директора Ніжинського краєзнавчого музею Г. В. Назаренка.

Це той Назаренко, який тривалий час при різних владах очолював один із провідних відділів у міськвиконкомі. «Покривати», а не «викривати» екскурсовода з українофобськими замашками начальник відділу культури пан Приймаченко прислав до музею Поштової станції, що є відділом краєзнавчого музею, свою заступницю. Вона й виконала успішно завдання свого шефа.

Чому доважком до великих державних пенсій непатріотичних «державотворців» продовжують бути відповідальні посади культурної сфери?

Може, комусь здатися цей приклад дріб’язковим. Та на мою думку, він оголює найголовнішу, кричущу, проблему нашої культури в провінції і центрі: кадрову. У наших музеях, театрах, училищах і відділах культури, в газетах, на радіо і телебаченні працює немало тих, хто культуру цю нашу, національну, глибоко народну, не лише не любить, а й зневажає. Більше того, своїми владними рішеннями продовжує нав’язувати чужу, російську. Втім, отримує за це заробітну платню з державної скарбниці.

В Україні й сьогодні продовжує діяти нікчемна практика призначати на відповідальні посади культурно-освітньої сфери колишніх компартійних функціонерів, які давно вже заробили великі пенсії. І на жаль, не за любов до України, не за пропаганду чи захист тієї ж культури, а здебільшого за її нищення.

Невже, скажімо, в тому ж Ніжині, де багато років діє університет, культпросвітнє училище, не можна віднайти молодого Професіонала, Патріота і просто Порядну Людину, яка цю культуру любитиме, горітиме на посаді, запалюватиме інших? Невже пенсіонер із більш ніж десятилітнім стажем із далеко не музейною освітою є таким не замінимим на посаді директора краєзнавчого музею? Допоки в цих установах триватиме кругова порука, процвітатиме не патріотизм, байдужість, пристосуванство?

Ставлячи виділені в підзаголовках цього звернення головні запитання, хотілося б у відповіді отримати конкретику і на менш глобальні, але не менш важливі. З-поміж таких ось ці:

- чи можна навести бодай один випадок звільнення чи посутнього покарання працівника будь-якого рангу з бюджетної установи за ігнорування на роботі державної мови?
- чи затверджувало облуправління культури за останні два роки якусь інструкцію, рекомендацію чи постанову підвідомчим органам виконавчої влади щодо практики застосування державної мови на місцях?
- чи проводилася атестація кадрів культурно-освітніх заколів на знання державної мови, в основу якої б було не лише знання державної мови, а й щоденне її вживання бодай під час виконання службових обов’язків?
- скількох молодих випускників місцевого університету та культпросвіт училища за фахом призначили у сферу культури міста, скількох пенсіонерів замінили?

Час відписок і окозамилювань уже пройшов.
Революція Гідності і пам'ять про тих, хто віддав за неї свої молоді життя, закликають нас до конкретики, реального патріотизму.

Ми нічого не змінимо в своїй державі, коли й далі не будемо реагувати конкретно на такі випадки, коли залишатимемося байдужими, коли не будемо наступальними.

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст,
зав. кафедри видавничої справи та мережевих видань КНУКІМ, виходець із села Данина Ніжинського району