Про одну спробу захистити нашу мову

Тенденція щодо зневаги української мови державними чиновниками та небажання посадових осіб реагувати на подібні випадки набирає обертів

Приводом до написання чергового матеріалу на цю тему слугував такий факт. Працівниця державного музею в Ніжині рішуче відмовилася провести екскурсію для приїжджих студентів із Києва – майбутніх журналістів і видавців - українською мовою. Як з’ясувалося, ця горе-екскурсовод на роботі державною мовою упродовж десятиліть ніколи й не користувалася.

Тривожність ситуації полягає не в дикунстві цього випадку (таких кожний небайдужий громадянин своєї країни може навести десятки), а в безуспішній спробі добитися хоч якоїсь дієвої реакції від тих, хто за обов’язком служби мав би дати прикрому явищу належну оцінку, спробував би з державницької позиції ставити елементарні перепони поширенню такої тенденції.

Натомість чітко проглядається інше. За цей час (від вересня минулого року) ґенезу цієї музейної історії було оприлюднено на сторінках газети «Ніжинський вісник», на сайті обласної газети «Сіверщина», на всеукраїнській науковій конференції до Міжнародного дня рідної мови, що проходила в Національній академії наук 21 лютого з участю самого міністра культури В. Кириленка та відповідальних працівників його міністерства. Були також надіслані публічно й особисто листи-звернення до міського голови міста Ніжина, до начальника департаменту культури Чернігівської обласної адміністрації… Долучилася до висвітлення цієї теми і всеукраїнська газета «Слово Просвіти».

І що ж? А нічого. Вийшло чергове випускання пари. Як і на недавньому Всеукраїнському форумі української інтелігенції «Українська альтернатива», стрижневим питання якого була доля української мови у вже не українській Україні. Градус кипіння духовної й інтелектуальної еліт нації у чергове був не лише не почутий, а й грубо знехтуваний.

У цьому ж конкретному випадку адресати звернень або промовчали, або обійшлися елементарними відписками. Ніхто ніяких оргвисновків і не збирався робити.

Тривіальний собі на початку факт зневаги державної мови працівницею державної культурологічної установи, яка отримує заробітну плату з бюджету, тобто із заробітків простих українців, оголив існування в цьому сегменті державотворення низки гострих проблем, без рішучого розв’язання яких у ближчім часі всі наші розмови про захист ідеалів Революції Гідності перетворяться в пустопорожню балаканину, а самі завоювання цієї революції остаточно зведуться нанівець.

Проблема перша. У керівному складі закладів культури на місцях укорінилася стара управлінська, здебільшого зденаціоналізована або прорадянськи налаштована, верхівка, яка упродовж десятиліть вибудувала таку вертикаль кадрів, кого зачепити чи зрушити з місця ніяк не можна.

На посадах різних рівнів перебувають родичі, друзі, куми і свати, які «своїх» не здають.

Керівниками важливих націєтворчих підрозділів працюють ті ж кадри, які й колись призначалися на подібні посади, - не за любов до України, не за промоцію чи захист української мови, культури, а здебільшого за її знищення. Так, на зборах колективу того ж музею Ніжинської поштової станції колектив вів себе у своєрідний спосіб:
- не критикував свою співробітницю, а захищав її;
- не давав принципову оцінку її українофобській поведінці, а виправдовував;
- не пропонував звільнити таку екскурсоводку, яка за 20 років роботи в музеї так і не опанував на достатньому рівні державну мову, а цинічно, згідно з текстом відповіді авторові публікації, стверджував, що вона «до цього прагнутиме».

Проблема друга. Відсутній механізм контролю з боку громади за діяльністю високопосадовців на місцях, які, добравшись до владних крісел, відразу забувають про свої виборні обіцянки чесно служити громаді, і грубо ігнорують сигналами з низів щодо неподобств підопічних вельмож.

У випадку з Ніжином маємо гірший зразок ставлення виборного, а точніше, найнятого громадою чиновника до своїх щедро розданих напередоні обіцянок громаді. Лист від імені київських студентів та їхнього викладача до міського голови Ніжина пана Анатолія Лінника переадресовується клерком міської канцелярії в загальний відділ, звідти – до начальника управління культури пана Валерія Примаченка. Це того Примаченка, що три місяці мовчав на виступ у газеті «Ніжинський вісник», а ще через місяць після оприлюднення цих фактів на сайті обласної газети «Сіверщина» дав авторам звернення елементарну відписку. І саме цю відписку, повторену слово в слово, підписує через місяць після відповіді начальника управління культури заступник міського голови І. Алєксєєнко. Коло замкнулося. Проблема не розв’язана, а кинута у річку винувата щука та її охоронці й далі привільно шкодять оточенню в звичному стилі.

Проблема третя. Потребує рішучого перегляду існуючий у державі порядок розгляду звернень і скарг громадян до державних органів, який укоренися по всій вертикалі влади саме в роки здобуття української незалежності. Доведений факт: десятки, сотні тисяч простих українців, які з надією пишуть листи, звернення, скарги, пропозиції до перших осіб району, області, країни, до міністрів, прокурорів, суддів, мерів, губернаторів усіх мастей, навіть і не здогадуються, що такого рангу високопосадовці подібних листів-звернень вже давно не читають. Все обмежується нині на рівні завідувача відділу або головного канцеляриста.

Вершком цинізму нової влади сприймається сьогодні тупе мовчання на сотні, тисячі звернень українців до виконавчих і законодавчих органів різних рівнів: у багатьох владних кабінетах вже не вважають за потрібне готувати навіть елементарні відписки, про які йшлося вище. Нагадати б її провідникам у центрі й на місцях за постанову колишньої ЦК КПРС „Про роботу з листами трудящих”, найголовнішу вимогу з якої десятиліттями свято дотримувалися „слуги народу” – від завмагів і сільських бригадирів до міністрів та секретарів ЦК: не більше ніж за 30 днів розібратися в справі й підготувати заявнику відповідь по суті. За „прострочений лист” можна було не лише догану заробити, а й партійний квиток покласти.

Проблема четверта. Беззубість, зрадництво і продажність більшості місцевої інтелігенції з числа тих же бюджетників. У ХІХ столітті за високий чин патріотизму, за рішучий захист національної ідеї, за подвижництво у відстоюванні права української мови існувати повнокровно в усіх сферах суспільного життя свідомі селяни називали таку інтелігенцію совістю нації. На жаль, такою в основі своїй інтелігенція перестає бути.

За час кількамісячних спроб автора цих рядків та його студентів добитися належної реакції відповідальних осіб щодо позитивного (і повчального для інших) розв’язання проблеми що мовного конфлікту в окремо взятому Ніжині довелося почути немало цікавого з кулуарних розмов, які стали поширюватися в середовищі ніжинської інтелігенції після оприлюднення цієї історії в ніжинській та чернігівській пресі. І про те, що давно пора гнати мітлою ту малоросійську мафію, що єднається довкола начальника управління культури; і про те, що назріла гостра потреба проревізувати занедбані багаторічним непрофесіоналом-директором Назаренком фонди краєзнавчого музею та його філіалу «Поштова станція»; і про те, що не має права працювати неграмотна і некультурна донька директора музею екскурсоводом у цій установі в той час, як вона володіє не однією яткою з власним крамом на Ніжинському базарі…

Дійшло вже до того, що авторові цих рядків стали дзвонити нові претенденти на директорське крісло в музеї з проханням… замовити за них десь «нагорі» слово тоді, коли постане питання звільненого скомпрометованого директора-пенсіонера. Над цим справді, кажуть, нарешті, захиталося крісло.

Хочеться запитати: шановні, а де ж ви були весь цей час? Чому не об’єдналися, не сформували громадську думку, не виставили, зрештою, пікети перед кабінетом міського голови чи самим музеєм, якщо з культурою в такому туристично привабливому місті все так запущено? Відсиджувалися в кущах? Дотримувалися принципу «моя хата скраю»?

І наостанок. У першому березневому числі Всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти» з приводу цієї незакінченої ніжинської історії автор цих рядків оприлюднив три публічні запитання міністру культури. Не сподіваюся, що він їх прочитає, як не надіюся, що його помічники стежать за подібними публікаціями в пресі та доносять йому якусь критику з низів.

Йдеться ж не лише про дикунський факт зневаги української мови в Ніжинському державному музеї, а про тенденцію, яка наростає: українофоби усіх мастей неприховано нахабніють уже й у закладах культури. І їх покривають керівники таких же закладів під крилом мінкульту. І їм ні до чого якесь стурбоване "Слово Просвіти", яке вже не просто системно пише, а волає зі своїх сторінок про явне й безкарне знущання над українською мовою.

Натомість, чиновники культури від Ніжина до Києва, кажучи словами завжди актуального Тараса Шевченка, мовчать, немов усім заціпило. А може, за тим же Кобзарем, так і треба?..

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст