Урок індійця Ахата в "Сільпо"

Свідком цього випадку став мимоволі в знаному «Сільпо» на знаній Глибочицькій днями. Оскільки цей випадок для наших реалій є показовим, вирішив поділитися ним публічно.

Молодий іноземець років 25-ти розгублено стояв із порожнім кошиком у руках посеред просторого овочевого відділу, шукаючи очима когось у потребі допомоги. Покупців о тій порі тут зазвичай небагато.

Підійшов до нього в ту мить, коли на якесь його запитання така ж юна продавчиня-консультантка «Сільпо» не зупинилася біля відвідувача-чужинця, не вислухала чемно його запитання, а щось кинула на ходу та й поспішила в інший зал. Те «щось кинуте» було точно російською мовою.

-Пробачте мені, - сказав той чемно-приязно й елегантно, по-нашому. – Я з Індії. Але не знаю російської. Я нічого не зрозумів із тієї відповіді.
Розговорилися.

Ахат, так назвався хлопець, вільно спілкується англійською, німецькою і українською. Ну і звісно ж, своєю рідною - хінді. Приїхав до Києва на два дні з Івано-Франківська. В столиці має землячку-подругу, а в Івано-Франківську вчиться в медичному університеті. Вже на останньому курсі. За роки навчання там ні разу й ніде не мав подібного випадку - ні в транспорті, ні в публічному просторі краю. Завдяки такій українськомовній атмосфері міста, як також і університетського гуртожитку, студент-іноземець мав можливість швидко, і, як б сказав, взірцево опанувати мову свого навчання. Іншими словами - мову народу, який у чергове воює зі своїм відвічним ворогом за власну національну ідентичність, за право називатися українським.
Втім, цілком очевидно, що народ (нація) і населення - не одне і те ж…

- Так розумію, - каже мені індійський студент-медик, - що Київ в основному говорить російською?
Що мав йому відповісти?

Я попросив свого співрозмовника призупинитися на хвильку в залі та покликав через чергового охоронця старшого адміністратора – треба ж було рятувати честь «Сільпо». Та й почути бодай формальне офіційне вибачення.

За пару хвилин вона з’явилася. Така ж молода, як і та консультантка залу. Коротко виклав їй суть справи, познайомив із іноземцем, наголосив, що ми знаходимося не на базарі, не в приватній торговій будці, а в «розкрученій» мережі «Сільпо», що є своєрідним дзеркалом столиці…

Замість вибачитися, чемно і з прийнятою в таких випадках приязню перед іноземцем за таку явну прикрість, адміністраторка почала від мене вимагати… назвати чи вказати на ту продавчиню. Певне, щоб на початку пересвідчитися, що кажу правду? І це ганьбисько - при іноземцеві? А та, звісно, зникла натоді «з небокраю» кудись у підсобку.
Далі не було сенсу продовжувати розмову.

Я провів іноземця до виходу, переконуючи його на прощання, що столиця України – це не тільки «Сільпо» з його не часто елементарно вихованими, а тим паче національно свідомими співробітниками.

До речі, про назву «Сільпо».

Хто не задумувався, як виник цей принизливий для українців мовний покруч, варто нагадати таку деталь. За підрадянської доби усі державні крамниці в українських селах діяли під орудою тоді єдиного торгового московського монополіста в глибинці «сєльпо» - «сєльського потрєбітєльского общєства». По-нашому та низова ланка такого ж зрусифікованого Коопторгу називалася «сільське споживче товариство». Скорочену мовну недолугість, що побутувала вже у зрусифікованих селах, зареєстрували офіційно на рівні загальнонаціональної торгівельної марки. Отож узаконили у високих державних кабінетах такі ж мовні невігласи. Може тому й зберігається в цій торгмережі дух совковості й малоросійства?

Микола ТИМОШИК