Поради малюкам від Дмитра КОРЧИНСЬКОГО. Відео

У культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо» (Чернігів) відбулася зустріч із громадсько-політичним діячем, публіцистом, журналістом і поетом Дмитром КОРЧИНСЬКИМ. Гість поділився своїм баченням сучасної суспільно-політичної ситуації, запропонував власні прогнози подальшого розвитку країни.
Після представлення брат Дмитро (так звертаються один до одного члени партії «Братство», головою якої є пан Дмитро) розпочав своє послання (за традицією у такій формі спілкується голова «Братства» з громадськістю):
- Оскільки зараз середина літа, всі співвітчизники, які мають можливість, «линяють» подалі від нашої чудової країни. Я теж завжди користуюся такою нагодою і вважаю, що найбільш екзотичне місце на землі – це все-таки Європа. Мені часто доводиться перетинати умовний кордон по річці Збруч, і склалося стійке враження, що вона ділить світ на дві частини. Східніше Збруча і аж до далекого Сходу – «вселенська жопа». І цього не уникнути, це фатум. Не в тому справа, що поганий Янукович, не в тому справа, що нам все не щастить з Верховною Радою. Це – рок, який тяжіє 700 років і, я підозрюю, що ще 700 років тяжітиме над Україною,
Навіть коли заїжджаєш в якесь село у Румунії, там є запах свіжоспеченого хліба і церква XV ст. чомусь не зруйнована. Коли бачиш циган, які розмовляють майже латиною, жінок з обличчями римських матрон, навіть там це все інакше. І там дуже багато проблем, і дуже багато негідників, але вони мають якусь іншу природу. Такої вселенської «чорнухи» там немає. Тут у нас ніщо не зберігається, все, що народжується, народжується кривим. І це видно по всьому. Хоча би по тому, що ніяк не може скластися публіка. Нація з культурологічної точки зору – це публіка. А ми, українці, одне одному не цікаві, ми не вміємо одне одним захоплюватися. Ми не здатні оцінити та підтримати оці паростки, які іноді, попри все, чомусь пробиваються. Українцям завжди було значно легше реалізуватися деінде, тільки не в Україні. Якщо хтось з українців хоче щось зробити значне, він має тікати якомога швидше з цієї країни. Всі країни мають свої проблеми, але наші – це рок і це фатум. Якщо ми хочемо боротися з цим, вибиратися з цієї халепи, ми маємо боротися з роком, з фатумом. Інакше, ніж за допомогою Пречистої Матері, з цим не впораєшся. Я можу говорити про це безкінечно, але відчути це можна лише тоді, коли ти перетинаєш цей кордон доволі часто.
- Мені доводилося бувати в багатьох місцях у Європі. І справді, лікарні для бідних, які почали будувати в XIII ст. – найбільш розкішні будівлі. І коли бідна людина туди потрапляла, вона потрапляла в палац. Оце таке ставлення суспільства, церкви, комуни і короля. Це безперервність традиції. Є один монастир під Віднем, який функціонує з ХІ ст., і жоден день там не зупинялась літургія. З ХІІ ст. діє школа для хлопчиків, і жоден семестр не припинялося навчання. І всі, хто там навчається, можуть користуватися книжками зі шкільної бібліотеки – книжками ХІІ ст. З ХV ст. там діє хор хлопчиків – один з найкращих в Європі. І з того часу він не припинив концертування жоден сезон. Все це не переривається, і все це вражає. У Флоренції сиротинець для безпритульних дітей з початку ХV ст. знаходиться в одному з найкращих будинків епохи Ренесансу. А у нас як? Під Києвом є одне дуже чисте озеро, куди я їжджу купатися, про нього знають лише місцеві селяни. І там такі гори сміття! Це ж вони і принесли. А це ж їхнє озеро! Вони не мають себе так поводити. Вони не абсорбували цю землю. Ми все ще залишаємося кочовиками. Вона ще не наша, це все ще «Дике поле».
Для того, щоб це змінити, потрібно здійснити надзусилля, в тому числі культурологічне. Не все нам вдається, але дасть Бог, вдасться. Я в це вірю. І нам треба стати публікою – тими людьми, які надзвичайно потребують і шукають чогось надзвичайного. І можуть цим поділитися, а не облити брудом. Мушу визнати, мені доводилося це робити неодноразово, обливати брудом і я можу сказати, що це порочна практика.
Треба знаходити найкраще. 90% подвигів не були б здійснені, якби не було кому ці подвиги оспівувати, хто може цим захопитися. 90% шедеврів не були б створені, якби не існувало публіки, яка здатна їх оцінити.

Питання від журналістів.
- Чи вам доводиться про щось шкодувати з того, що ви робили?
- Мені значно більше доводиться сумувати за тим, чого я не зробив. Ясна річ, можна було зробити значно більше і по-іншому. Можна було бити значно сильніше, менше вагатися і менше боятися. Я людина дуже вперта і послідовна. Я недолюблював Ющенка в 90-х і не сприймав у 2004-му. Я не гребував виступати на боці одних «бариг» проти інших «бариг» за гроші. Вважаю, що це традиційний український бізнес. Не бачу різниці між Ющенком і Януковичем, хіба що Янукович кращий тим, що він не робить вигляд, що любить Україну. У нас з 2004-го року була велика ілюзія. Українським патріотам здавалося, що якось воно все йде, що ми можемо зібратися, почитати вірші, посумувати на творчих зустрічах, іноді пройти центральним проспектом зі смолоскипами. А нація у цей час насправді вмирала, все розкладалося. А зараз ми втратили ілюзію. У зв’язку з цим ми переживаємо фрустрацію. Марні очікування розвоюються, і це дуже добре.
Азаров, Янукович – чесні люди. Вони кажуть: «Нас цікавлять лише гроші, ми не розуміємо, що таке Україна, національні цінності, це все сумно і не цікаво. Ми цим не займаємося. А займаємося чисто олігархічними «примочками». Олігархічна економіка екстенсивна в принципі, тому що олігархи не здатні відповідати за те, що зроблено, і це завжди закінчується кризою, катастрофою. І один зі способів розв’язати цю кризу – здати країну. Якщо її не вдалося «спихнути» ні Сполученим Штатам, ні Європі, то її треба здати Росії. Оце їхня позиція. Вона принаймні чесна. Вона нам не подобається, але у нас уже не має ілюзій.
Значить, ми повинні сказати собі, що за 20 років незалежності ми не просунулися, а ні на крок. У нас не було жодного несмішного страйку, не народилися структури, які здатні хоч щось зробити, у нас не виникла українська мафія, у нас не виникли революційні групи, у нас не створено незалежні профспілки, не виникло справжнього культурного потоку – нічого не зроблено. А чудес не буває. Відповідно, все треба починати спочатку.
До речі, хочу звернути вашу увагу, що жодна антиукраїнська структура за Ющенка не постраждала. Кого саджали і розганяли кийками – так це українських патріотів. Себто ілюзії зникли і це чудово.

- Той досвід, що ви отримали в гарячих точках – чи був корисний?
- Так, це дає розуміння життя. Адже коли хочеш зрозуміти механізм, його треба зламати. В цих конфліктах, коли механізми руйнуються, їх найкраще можна побачити. Тоді виникає світогляд. Цінність тактичного чи оперативного досвіду – відносна. Цього навчитися легко, можливо за кілька тижнів. А от бігати людина має сама і все життя. Чому чеченці так воюють – бо вони так живуть. Спосіб життя визначає спосіб війни, а ми з вами фігово живемо, «фігово» й воюватимемо.

- Поясніть, будь ласка, що ви маєте на увазі?
- Нещодавно я мав «стрілку» на Гагаринському плато – це такий райончик в Одесі, біля моря, де збудована вірменська церква. Зрозуміло, що вірмени могли збудувати собі церкву лише в найкращому місці, хоча в Одесі їх значно менше, ніж українців. Але тільки-но вірмени захопили свій перший базар, одразу зрозуміли, що гроші – це те, що роз’єднує, а об’єднує віра, вищі цінності. Тому вірменські бандити одразу почали «скидатися» на церкву. Я там був, коли святкували якесь релігійне свято. І всі «татусі» вірменської громади з’їжджалися на дуже крутих автомобілях, адже всі основні суперечки вони розв’язують там. На сьогоднішній день вірмени в Одесі здатні краще проводити власну лінію, вони багатші, ніж українці. Вірмени не мали ілюзій, вони розуміли, що це не їхня країна, відповідно, треба єднатися, треба утворювати мафію, плекати солідарність. А чим вона здобувається? Розумінням, що бути вірменином – вигідно та почесно, а забути, що ти вірменин – трошки небезпечно.
Я думаю, що українці мають себе поводити так, як вірмени в Україні. Нас меншість. Треба усвідомити: Янукович представляє більшість, свинопаси – у більшості, нікому не потрібна ніяка українська ідея, ніяка українська культура, ніяка українська перспектива. Вона потрібна дуже невеликій кількості людей. І ця невелика кількість повинна змагатися не за поезію, а за ресурси. Долю треба платити на церкву, долю треба вкладати в українську справу, тому що це дає можливість.

- Чи не сумуєте за УНА-УНСО?
- Нова епоха – нова війна, а нова війна потребує нової армії. Епоха УНА-УНСО закінчилася в 1997 році. Далі таким чином діяти вже було неможливо. Сильно змінилася епоха та всі «розклади», потрібно було діяти інакше.
- Нещодавно КМЦ «Інтермеццо» відвідав Левко Лук’яненко, на його день народження було проголошено незалежність України. Ви народилися у День Соборності України. Яким Ви бачите процес реального об’єднання країни, і взагалі, чи потрібне воно?
Об’єднати Україну треба і можливо, але це досягається тільки силою. І це скрізь, всі нації були сформовані за допомогою сили. «Царство небесне силою береться, - написано в Священних текстах, - і тільки той, хто докладає зусиль, здобуває його».
Німці стали німцями після того, як Німеччину завоювало Прусське королівство. Українська незалежність може бути проголошена тільки на руїнах Кремля. Ні в якому Києві, ні в який День Злуки, ні в якій Верховній Раді незалежність не може бути ні проголошена, ні здобута. До тих пір, доки існує Кремль і Росія у тому імперсько-шовіністичному вигляді, ні про яку незалежність не може й бути мови. На нас лежить велика місія добити цього монстра. Ми не відсидимося. Саме тому ми зараз активно працюємо зі здоровими силами в російській опозиції. Дедалі більше людей у Росії розуміють, що Кутузов мав рацію, коли казав: «Сожжём Москву – спасём Россию».

- Ви віруюча людина, як Ви ставитеся до розколу в українському православ’ї?
Коли ж справа стосується релігії, про порозуміння не йдеться. Йдеться про святість і істину, люди шукають істину і прагнуть святості. Не йдеться про категорії політичні – об’єднання, роз’єднання. Треба прагнути чистоти, а не об’єднання, а інше само собою докладеться. З тією конфесією, в якій з’являться нові святі, ніхто не зможе конкурувати. В релігійних питаннях діють зовсім інші механізми. Поки що нам пропонують чиновників, і не пропонують святих. Хоча є праведники, і ці люди здатні за рахунок власної праведності впливати на суспільство. Наведу такий приклад: один заштатний священик Московської патріархії 8 років тому втік з Дніпропетровська, взявши із собою наркомана, якого розшукували за борги і хотіли вбити. Вони оселилися на занедбаному хуторі на болотах в Житомирській області. Нині там діє православна громада, збудована церква, прориті канали, щоб осушити болота. Колишні наркомани, алкоголіки та бомжі зі ржавих запчастин складають трактори. Там буяє життя. І все це завдячуючи людині, яка палко вірила, для якої праведність була важливіша за кар’єру в церкві. Де, власно кажучи, будується майбутнє України – на такому хуторі чи у Верховній Раді? Потрібні праведність, фанатизм, щира віра, і тоді воно з’являється.

На пропозицію прочитати власні вірші, Дмитро Корчинський відмовився, аргументувавши це тим, що спостерігаючи, як це роблять інші, стає сумно. Натомість він прочитав вірш свого товариша, кінорежисера Олександра Муратова, написаний у далекому 1949 році.

І знов я повернувся в хутір свій.
Забутих родичів вже треба цілувати.
Над хатами висить зелений змій –
Дитина самогонних апаратів.
А вранці вийшов в степ.
І бачу: всюди степ!
Плугами рвуть його мордаті трактористи.
Це все мої знайомі як навмисно,
Товариші моїх дитячих літ.
Разом ми їли глід,
Разом голодували,
разом ловив нас дід,
баштанний інвалід,
гроза баштанників.
Разом ми утікали.
Услід він сипав матюками
і піднімав з землі важкий зелений плід –
кавун!

Того дня КМЦ «Інтермеццо» проводило акцію «Шанувальникам поезії у камуфляжі – знижки на морозиво і "Живчик!», проте незважаючи на присутність радикалів, які, мов метелики на вогонь, злетілися на зустріч із Дмитром Корчинським, осіб у камуфляжі помічено не було. Екстремальні умови спеки внесли корективи у дрес-код екстремалі.

Під час зустрічі було презентовано збірку публіцистики – «Революція «От кутюр» (ТОВ «Грот», Київ, 2004), у яку зокрема увійшов розділ «Це» і «Воно», книга «Поезії» (Улан-Уде, 2000 рік).
Була представлена книга поезій «Філософія смути» (Видавництво «Зелений пес», Київ, 2003) присвячена «Прийдешнім поколінням естетів в окопах та схронах». З представленими виданнями можна ознайомитися у книжковому відділі КМЦ «Інтермеццо».

Малятам (філософська настанова)

Час дотече домовленої дати,
І хтось від них прийде забрати
Давно прострочений боржок.
Коли не маєш як віддати,
Ти в нього вистріли, дружок.

Часи сумні. І після бою
Вітатимуть не орденом. Тюрмою.
І прокурор попросить строк.
Тоді несхибною рукою
Ти в нього вистріли, синок.

Смерть поряд, пані величава.
Єдина, кому ти по-справжньому цікавий,
Це буде куля, СНІД або ковток
Отруєної кави. Смерть лукава,
Але ти в неї вистріли, синок.

Тренуй удар, а мозок не насилуй.
Відомо все (вік філософії похилий),
Що Бог один, а Мухаммед пророк.
Світ неосяжний і незрозумілий.
Ти в нього вистріли, синок.

Стріляй сміливо. Жодному герою
Не перейти кривавою стопою
До раю затонкий місток.
Побачиш, що проблем ще більше, ніж набоїв,
Тоді ти в себе вистрілиш, синок.

Прес-служба
культурно-мистецького центру
«Інтермеццо»