Помер режисер, рухівець, державний діяч Лесь Танюк

Сьогодні на 78 році життя помер від важкої і тривалої хвороби видатний громадський і державний діяч України, народний артист, професор Лесь Степанович Танюк.

Лесь Танюк народився в Києві, але його життя тісно пов'язане з Чернігівщиною - його сестра жила в Дяговій Менського району, а в селі Козелецького району він мав дачу.

Для творчості - а він професійний театральний режисер - мусив виїздити в Москву, оскільки у маланчуківсько- щербицькій Україні була задуха для вільної творчості, а в Москві тоді дихалося легше - принаймні, за український націоналізм не переслідували.

Коли ж почалася перебудова, Лесь Танюк став засновником і першим головою товариства "Меморіал", активним рухівцем. Обирався народним депутатом з 1990 по 2007 роки і є автором чи співавтором більше 60 законів, зокрема, «Про культуру», «Про мови в Українській РСР», «Про професійних творчих працівників і їх творчі спілки», «Про видавничу діяльність», «Про охорону культурної спадщини", «Про гастрольну діяльність», «Про свободу совісті і релігійні організації» тощо. Ініціатор 24 постанов Верховної Ради і 19 парламентських слухань, присвячених символіці, українській мові, пам'яті жертв Голодомору 1932-33 років, державним архівам, «чорній археології».

Мирослав Маринович на сайті "Історична правда" пише: "Цього року виповнюється рівно 50 літ з того часу, як молодий Лесь Танюк узявся писати свої щоденники. Станом на сьогодні – це 37 томів уже опублікованих "Щоденників без купюр" і 217 переплетених машинописних і рукописних томів, які стоять на полицях. Кажуть, це набігає на добрих 60 томів, половина з яких іще чекає на своїх натхненних спонсора і видавця.
Це – подвиг. Однозначний та очевидний.

...В результаті ми маємо сьогодні хронологічний "зріз" епохи повоєнної підкомуністичної України, яка дуже неохоче відкриває свої таємниці".

З одного тому щоденників Леся Танюка, який я прочитав завдяки його племіннику - відомому журналісту- досліднику Сергію Павленку, я виписав думку, яка мені видається неймовірною для 1965 року, коли була написана молодим автором - він говорить про біль Тичини за "сторозтерзаний" Київ, як вселюдський біль і за Росію і відсутність такого болю за Україну у діячів російської культури: " У тієї ж Ахматової, хоч вона й тричі Горенко, я України не знаходжу, є географія - і не більше... Будь Україна Польщею чи Фінляндією, для неї знайшлися б проникливі рядки. То - нації, інша культура, а це - територія, "родные места", "по которым чувствуешь ностальгию".

Хай Господь упоокоїть душу стражденну українську душу!

Василь ЧЕПУРНИЙ