Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Похрамини
07-Лис-18 521 5.0 0
«Оце приїхав чоловік горілки попить та захолоду поїсти!», - прокоментував Микола, почувши мій план храмування при виході з автобуса. Автобус, до речі, в Авдіївці вийшов майже весь – всі приїхали на храм.

І першим пунктом мого храмування була церква – однокласниця з Одеси, яка протрубила збір, пригадала, що жодного разу не була в рідному селі на богослужінні. Не був і я, хоча з отцем Василем маю добрі контакти, незважаючи на колючки минулого і його належність до УПЦ Московського патріархату. Щирий галичанин – бойко, він так само щиро служить московському престолу…

Церква наша Казанської ікони Божої Матері – свідчення і русифікації і комуністичного варварства: збудована сто років тому, вона в часи визвольних змагань лишилася під берлом московського патріарха, завдяки чому і збереглася – всі українські (автокефальні) церкви в районі були поруйновані до фундаменту. А було їх в районі багато, як про це згадує знаменитий творець УАПЦ з Сосниці Василь Потієнко. Авдіївська ж церква хоч і стала зерноскладом без купола, але ж вижила.

Раніше, як дослідив шаболтасівець Олексій Мороз, авдіївська церква була в кінці Надточіївки і звалася Воскресіння Христового. Про неї ще й архієпископ Філарет (Гумілевський) згадує – її, до речі, спонсорував якийсь Яків Мазепа… Церква згоріла, побудували кам’яну і, звісно, правітєльствующий синод (геть неканонічне утворення, про що воліють не згадувати адепти МП) наказав назвати церкву за російським лекалом – ікони Казанської, культ якої штучно в Україні насаджувався.

…Людей у церкві була жменька – що й не дивно: всі ті пакііпакі з вонмами, дастьбі, тільки самим священникам і зрозумілі, в чому я й то маю сумнів. А люди стоять як біля радіоприймача під час виконання класичної музики – вродь, шось і серйозне, а шо воно таке – світ його знає… Церковнослов’янська тарабарщина забивала памороки і тут, раптом, півча, дійшовши до знайомого тексту, бадьоро, по-українськи врізала: «Радуйтеся і веселітеся!»... Аж лики святих заусміхалися, а то і я ледве продрався крізь хащі словес, щоб зрозуміти ПРО ЩО читалося Євангеліє…

Другим пунктом мого візиту значилися пошуки могили діда Івана, але ж спершу треба було пройти через ярмарок, що ради храму окупував центр села і дороги, якими пробиралися ошелешені велелюддям автомашини транзитерів. Гай-гай, не той нині ярмарок, Кистер- річка не та – у моєму дитинстві був він на вигоні, на стадіоні, і ревли там корови, кувікали свині, кудкудахтали кури, а ми, школярі, вишукували півників на палочках та печених коників. Півників я таки знайшов і зараз і розібрали їх вмить, а все інше замінилося черевиками, спідницями, куртками і практично нічого не було вже із сільського, господарського, крім хіба велосипедів…

Могилу діда Івана знайшов у хащах завдяки підказці двоюрідної сестри, якій її мати, виявляється, показала і навіть встановила білого металевого хреста. Діда Івана Лазаренка вбили партизани, бо їхав з Крисок, від кума у добренному кожусі. Кінь привіз додому на санях мертвого і задубілого. Але потім німці піймали вбивцю і діду Андрію – брату мого діда, наказали вбити партизана, що він, після віднікування, і зробив. Комуністи, вернувшись в Авдіївку, вислали всю родину діда Андрія на північний Урал, де старші члени сім'ї і кістки склали.
Дід Іван мене ще й по голові лупнув, коли розгинався, - хрестом. А що ж – прийшов онук бозна й коли, бо не знав де дід похований. Мати колись шукала – «десь отут, десь отут»… Кажу діду: «Та не бийтеся – уже ж прийшов!»…

А поруч найшов могилу ще одного вбитого партизанами – отець Мисаїл із авдіївської церкви. Його історію треба дослідити, але оно односелець Горовий розказує, що вбили комуністи отця Мисаїла головою об пень, бо, бачте, насмілився йти служити Богові там, де німці вказали…

Пробравшись знову через ярмарок, як через мінні загороди, бо дві однокласниці перемірювали чоботи і спідниці, наче в їхніх городАх такого хламу замало, перездоровавшись із знайомими та відбиваючись від запрошень храмувати, таки дібралися до однокласниці Михайлівни (це її з дитинства так звемо!). І тут уже – захолод. Ге, якщо ви не знаєте, що таке захолод, то ви не знаєте нашої жизні! Захолод – це те, що ви звете холодцем. А холодець у нас – це те, що ви звете по-кацапськи окрошкою. А оте, що у вас окрошка, у Авдіївці – холодний борщ. Заплутались? Ну, то їжте захолод – його в Авдіївці варять багато, щоб і на храм, і на похрамини.

Захолодом угощав нас із Миколою наступного дня і дід Семен Ігнатович Чепурний – вродь, не родич, хоча як сказать: баба Сидориха, «ото там, де Московка», була його рідною бабою. А ця баба – дружина діда Сидора, який моєму прадідові Самійлу був рідним братом. Коротше, розплутувати наші родові переплетіння – все одно, що ісландські саги слухати…

Так ось діду Семену 90 років – голова варить, а ноги вже не слухаються. Проте в хаті чистота, що далеко не в кожної молодиці така, і все скрізь строго по порядку. Дід, до речі, не називає радянські війська, що звільнили Авдіївку від німців, нашими, каже – «руські прийшли»… Його батько і брат загинули на Дніпрі, коли ті «руські» мобілізували і старого, і малого та й кинули гарматним м’ясом у холодні води Дніпра. Бачив його батька пораненого так, що видно було, як легені ворушилися, дід Михалюша… Дід, що був мені другом у дитинстві.
І Бог має почуття гумору, навіть якщо той гумор чорний – батько діда Семена найдужче любив пісню на слова Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Стогнав, умираючи на його берегах, і син куркуля із авдіївського Шаболтасівського шляху Ігнат Чепурний…

…Проте кава від лосківчанки, що в Авдіївці торгує, була смашною. Як і її мова - чиста від домішок русифікації. Автобуси ходять справно. Авдїівка живе і багатіє. «Я люблю тебя, жизнь», як співав нам 90-річний дід Семен. Оце тобі таке, як кажуть ув Авдіївці.

Василь ЧЕПУРНИЙ



Теги:Партизани, форсування Дніпра, Василь Чепурний, Авдіївка


Читайте також



Коментарі (0)
avatar